Читати книгу - "Обмануті надії. Cпогади колишніх Юнаків протилетунської оборони, Сергій Шнерх"

коридор з кімнатами з обох сторін, де стояли двоярусні ліжка. Нам навіть не дали розглянутись і відпочити з дороги, як зразу поділили на відділи і частини. Наступного дня почалися заняття, які проводили німецькі підстаршини. Основний контингент Юнаків складався з сільських хлопців з освітою не більше п'яти класів, які не знали німецької мови, тому, щоби хоч якось спілкуватися з ними, в кожній групі розшукали Юнака, що лиш трохи володів цією мовою.

Якщо у Франції ми, в основному, займалися загальновійськовою підготовкою, то тепер більшу частину часу відводили на вивчення зенітної устави (двадцятиміліметрової чотирицівкової скорострільної зенітки). Навчання відбувалися спочатку в клясі з використанням плакатів, далі в боксах на макетах та стендах і наприкінці — на зенітних уставах, встановлених на майданчиках. На всіх стадіях науки вимагалось, щоби кожна команда і рух виконувались автоматично. Дивно, як молоді сільські хлопці, які ніколи не вивчали і не знали німецької мови, могли за три місяці успішно пройти вишкіл. Практичні заняття, а фактично охорона летовища, проходили в бойових умовах. Зенітні устави були прилаштовані на дерев'яних вежах на рівні верхівок дерев, тобто на висоті 3-5 метрів.

Крім галичан на території цієї військової частини було багато Юнаків зі східних теренів України. Про це свідчили нарукавні опаски і пісні, які вони співали на маршах. Якщо галичани перевагу віддавали пісням: «Там на ставі», «Подай, дівчино…», «Гармати грали…», то вони здебільшого співали «Марусю».

Неділя була вільною від занять, але ніяких культурних чи релігійних заходів не проводилося. За весь час вишколу в Ольденбурзі мені з групою Юнаків під проводом унтерофіцера тільки один раз поталанило побувати в місті. Але що було там робити, коли ніхто з нас не мав грошей? Через безгрошів'я ми навіть не могли зайти в туалет, тому змушені були повертатися в казарми. У час перебування на вишколі нас повністю ізолювали від світу. Ні радіо, ні газет у казармах не було. Щоби хоч якось орієнтуватися в подіях, знати ситуацію на фронтах, я погодився на пропозицію майора Вайса в суботу після занять порядкувати в його кімнаті в обмін на дозвіл користуватися журналами і газетами. Тільки з них я зміг почерпнути деяку інформацію. Таким чином довідався про смерть і похорон А.Шептицького у Львові, про те, що творили совєти у східній Пруссії, де проходили Східний і Західний фронти, що відбувається на Апеннінському півострові тощо.

Регулярна триразова їжа, здавалось би, повинна була задовольнити наші потреби, але чи то молодий вік, чи постійне надмірне навантаження вимагали кращого харчування.

Після успішного закінчення вишколу на початку грудня 1944 року розпочалася відправка Юнаків у військові частини. Група, в яку я потрапив, нараховувала 60 Юнаків. Нас відвели на залізничний двірець, посадили у два пасажирських вагони, облаштовані двоповерховими ліжками. Ми їхали весь час на південь через усю Німеччину, Австрію аж до Північної Італії. Під час переїзду мене найбільше вразили Альпійські гори. Скелясті схили, майже голі, без дерев, піднімаються з обох сторін залізничного полотна так високо — ніби вони підпирають небо. У деяких місцях проїзди були дуже вузькі, а скелясті гори такі високі, що навіть удень у вагонах ставало зовсім темно. Виникало якесь неприємне відчуття. Переїздили також через багато тунелів. Деякі з них були дуже довгі, і тому перед в'їздом до них попереджували щільно закривати вікна і двері. Але навіть і ті заходи мало допомагали. Диму набиралось у вагоні стільки за час переїзду, що всі задихалися від нього й кашляли.

У час, коли ми все далі рухалися на південь, нам назустріч часто їхали поїзди з італійськими військовими полоненими. На місці призначення потрібної військової частини ми вже не застали, тому нас знову повернули назад на північ. Коли їхали на південь, їжею нас більш-менш забезпечували, зате на зворотному шляху, здавалося, про нас забули. На жаль, не тільки їжі, а й води не завжди можна було добути. Голодні, немиті, завошивлені, заражені коростою поверталися ми назад. Уже й думати не хотілося про красу альпійської природи.

У середині грудня приїхали в місто Кайзерславтерн. Тут, у тупику в лісі, знайшли свою військову частину. Нас залишили жити у тих же вагонах, у яких приїхали. Нашою першою вимогою було дати нам можливість помитися, продезінфікувати одяг і речі та надати лікарську допомогу. Нам пояснили, що все це буде, але треба почекати декілька днів. Три дні чекання ми повністю витратили на боротьбу з вошами.

У лазню і на дезінфекцію, крім своїх речей, зі собою забрали і постіль. За час нашої відсутности продезінфікували наші вагони. Так, нарешті, позбулися паразитів. З їжею також наладилося. Харчували нас у їдальні (казино), до якої потрібно було йти з 15 хвилин. Після всіх наших пригод триразове харчування в казино здавалося нам ідеальним. Жаль тільки, що цей період був надто коротким.

За час нашого перебування у Кайзерславтерні майже не припинялися нальоти американської авіяції. Там, де ми стояли, не було бомбосховищ, тому під час алярму бігли до поблизького лісу, розораного ямами від розривів бомб. Одного дня в одну із таких ям мене вкинуло хвилею розірваної бомби ще й притрусило кусками поторощеного дерева і мерзлої землі. Мене непритомного витягнули з цієї ями, що була на додаток ще й наполовину наповнена розталою водою зі снігом. До пам'яти прийшов, коли переносили в медчастину, розташовану недалеко від казино. Виявилося, що я був потовчений і обморозив ноги. У медсанчастині надали першу допомогу. Ноги помастили якоюсь дьогтеподібною маззю. Вечером повернувся у вагон. Медчастину відвідував ще декілька днів. Чим тоді лікували ноги — не знаю, але некваліфіковане лікування відчуваю дотепер.

Після 25 грудня нас почали відправляти обслуговувати зенітні устави, змонтовані на залізничних платформах. Різдвяні свята 1945 року святкували вже в колі військової бригади. Вона складалася із командира устави — старшого єфрейтора Отто Шлєде, старшого єфрейтора — навідника Гельмута Тіса і нас, трьох Юнаків — Богдана, Левка і Михайла. Всі три прізвища починалися на літеру «Л», що свідчить про те, що німці призначали Юнаків не за їхніми бажаннями, а за списком згідно з алфавітом. Хоч з Михайлом ми виїхали разом одним поїздом, а з Богданом — в один день зі Львова і далі наші шляхи були ідентичними, проте до того часу,