Читати книгу - "Восьме коло пекла, Кшиштоф Борунь"

— Що ж він може зробити? Навіть коли знищить один або два автомати. Щоб спричинити якусь більшу катастрофу, потрібні солідні технічні знання…

— Я маю на увазі не це. Він надто обережний, аби спробувати враз зруйнувати світ, в якому живе. Навіть якщо вважає його витвором диявола.

— Отже, гадаєш ти, він просто втік од нас?

— Не просто. Він скорше не тікає, а шукає.

— Чого?

— Свого бога. А точніше, відповіді на питання, які хвилюють його дедалі більше.

— То чому ж ти за нього хвилюєшся?

— А ти гадаєш, що відповідь буде така, якої він хоче?

Він молився довго і ревно. Сутінки, що огортали каплицю, тьмяний вогник лампади перед вівтарем і глибока тиша навколо заспокоювали після останніх сповнених нервового напруження годин. Модест чувся так, ніби після далекої, втомливої мандрівки повернувся в кляшторні мури, де миру й споглядання не порушує відгомін скороминущого світу.

Часом йому здавалося, що все пережите за останні місяці — лише химерний сон, що ніщо не змінилося, й він, як і багато років тому, самотньо молиться нічної години в костьолі. А проте відчуття реальності раз у раз поверталось до нього й порушувало спокій, що вливався в душу разом із словами молитви. Він хотів забути про світ, який існував за цими мурами, і боявся водночас: а раптом бажання це — гріховна втеча від того, що призначено йому провидінням? Чи те, що він опинився на землі в період нового занепаду — так він називав подумки ці часи, — не випробування? А маже, не тільки випробування, а й місія, що її мусить виконати, попри слабість тіла й духу, коли не хоче зрадити Всевишнього?

Думка ця визрівала в його голові вже кілька тижнів і цілком заволоділа ним зараз.

З якою надією і довір’ям крокував він дванадцять годин тому майданом перед собором. Те, що побачив тут, перевершувало найсміливіші сподівання: ось вона, столиця Петрова,[11] ще прекрасніша, ніж та, що милувала його очі й бентежила душу кілька віків тому. Тоді тільки-но зводили баню собору, не було ще величного портика, сотень статуй святих. Не височів тоді й величезний обеліск з хрестом на вершині.

Собор цілком заполонив увагу Модеста Мюнха. Він майже не дивився на групи людей, як йому здалося — пілігримів, котрі сновигали туди й сюди і щезали серед колон, що обступали майдан Святого Петра.

Він ішов далі й далі, ніби уві сні, і вуста його мимоволі повторювали слова молитви:

— Хай буде царство твоє, хай буде воля твоя як на небі, так і на землі…

Скільки тривала ця мандрівка — не знав. Не усвідомлював також, куди й чого поспішає. Та раптом побачив перед собою вівтар, священика в ризі, що підіймав угору чашу. Смиренно опустився на коліна, і в зсудомленому горлі заклякли слова молитви. То нічого, що відправа різнилася літургією од тієї, до якої він звик у своєму колишньому житті. Вже встиг примиритися з думкою, що час скрізь полишив сліди. Головне — священний зміст відправи лишився той самий.

Стоячи навколішки, пасучи очима кожен рух священика, Мюнх відчував: у ньому зростає прагнення скинути з себе гріховний тягар, що його носить ось уже кілька місяців, через який він не годен приступити до престолу господнього.

Праворуч, під стіною, побачив священика у сповідальні. Ослінчик перед невеличкими ґратами був вільний. Хіба міг він передбачити, що сповідь ця стане для нього новим, ще тяжчим спитком?

Чи так учинив він, як мусив учинити? Чи гнів, що спалахнув у ньому після слів сповідника, був гнів святий? Даючи ляпаса облудному слузі божому, він робив так, як велів йому обов’язок. Одначе…

Та хіба міг він учинити інакше? Хіба міг лишитися байдужим до єресі, проповідуваної священиком у сповідальні? Аби ж він мав певність, що то був лиш єдиний заблудлий брат. А коли їх багато? Коли сатана і тут посіяв свої отруйні зерна? Адже всяк бувало вже, і не раз…

Чому тут якось дивно дивляться на нього? Чому священики після інциденту із сповідником замість підтримати його, мовчки розійшлися? Чому духовні пастирі не відповідають на його запитання, уникають з ним щирої розмови? Навіть той молодий семінарист, якого він спитав про кардинала Лорку і який провів його аж до брами палацу, де міститься Папський Комітет Історичних Наук, на запитання відповідав так ухильно…

А кардинал? Чи він справді був такий заклопотаний, що не міг прийняти його того вечора? Щоправда, він призначив побачення на ранок і запропонував оглянути палац, та коли Мюнх захотів помолитися в каплиці, його покинули тут самого.

Щось дивне діється навколо нього, а що, не може збагнути…

Скрип одчинених дверей і приглушений відгомін кроків урвав плин думок. Хтось повільно йшов до вівтаря, наближався до Модеста. Нарешті зупинився за кілька кроків і важко опустився на ослінчик.

Знову залягла тиша, яку порушувало лише дихання двох людей. Так минуло кілька хвилин. Нарешті Модест, не в змозі погамувати нервової напруги, повернувся.

Поруч нього навколішках стояв старий у довгому ясному вбранні. Була то сутана чи чернеча ряса — цього Мюнх сказати не міг.

— Во ім’я отця і сина і святого духа… — промовив старий латиною, побачивши, що Мюнх обернувся.

— Амінь! — закінчив Модест підводячись.

— Ходімо сюди, до ослону, сину, — сказав старий, показуючи на стеллу.[12] — Тут видніше.

Модест не зразу послухався — сів лише тоді, як йому нагадали вдруге.

— Ти хочеш побачитися з кардиналом Лоркою?

— Це ви, ваша еміненція? — прошепотів