Читати книжки он-лайн » Інше 🤔❓💭 » Чи вірили греки у свої міфи?, Вейн Поль

Читати книгу - "Чи вірили греки у свої міфи?, Вейн Поль"

320
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 20 21 22 ... 52
Перейти на сторінку:
пов'язана, можливо, менше із частотністю міфологічних натяків у поетичних творах, як із фактом, що міф і жмїзія здобували свій авторитет зі себе самих; правда виходила із уст поетів так само нриродньо, як із уст дітей: вони лише відображали самі |>ечі. Вони висловлювали правду так само природньо, як нриродньо витікають джерела і вони не могли б відбивати те, що не існує: повірити лишень, що для Хрізіпа, як і для Антісте-на не можна говорити про те, чого нема115. Поезія є дзеркалом — мимовільним і правдивим, а тому, що вона відображає мимовільно, Хрізіп невтомно нагромаджував свідчення поетів; якщо б поети були в його очах мислителями розсудливими, які беруть на себе відповідальність за якусь доктрину, вистачало б лише однієї цитати, як це зауважив йому Гален; але вони говорять правду, немов би не думаючи про це; захоплений Хрізіп невтомно показує, яким чином з того підгрунтя, на якому тримається його власна філософія, не перестає зусібіч виприскувати правда.

Оскільки стоїки вже наперед впевнені, що міфи і поезія кажуть правду, їм нічого не залишається, як віддати їх на тортури, аби вмістити їх у цю правду: алегорія буде цим прокрустовим ложем. Вони ні перед чим не відступили. Якогось дня Хрізіпові показали полотно, на якому безсоромна уява ciceroni хотіла побачити Юнону, як та змушувала Юпітера до милого поводження, яке не годен назвати пристойно; Хрізіп зумів пізнати у цьому алегорію матерії, яка поглинає сперматичний Розум, щоб зачати космосом.


Для філософа, отже, міф був алегорією філософських істин; для істориків це була легка деформація історичних правд. Скажемо принагідно, що і першу, і другу версії знаходимо у Платона — але торкнемося побіжно сюжету, який би примусив завагатися найвідважніш их коментаторів; ІІлатон часом вигадує свої власні міфи, які є наближенням до Ідеї; часом, як ми це побіжно згадали вище, він знаходить на своєму шляху деякі грецькі історичні міфи і піддає їх такій самій критиці, як це робили історики його часу. Однак у Платона філософська алегорія — ця иапівнравда, відповідала водночас співучасті чуттєвого в істині Ідей і, при всьому тому, в неможливості точної науки чуттєвого. Яким чином стоїки пояснювали, що иоети говорили правду алегоріями? Щоб приховати і показати правду через снігму? Через якусь античну наївність? Можливо також, що ці мислителі не думали над цим питанням: для греків медіум зникає за повідомленням.


Як алегорії чи трохи змінені традиції, міфи загалом знаходили довіру настільки, що в самій “Метафізиці” такий собі Арістотель110, мало схильний до того, щоб розгортати нескладну критику, вважає, тим не менше, доречним дискутувати в дошкульному іронічному тоні щодо легенди про амброзію і нектар, напої вічного життя. Навіть ті, котрі не довіряли міфам, не наважувалися ґрунтовно їх переглядати, а звідси їхнє збентеження; ось чому так часто вони, здається, лише наполовину вірять своїм легендам або думають, що у них вірять... Але чи існують таким чином часткові модальності вірування? Чи воші не вагалися радше між двома програмами правди? Була розділена не їхня віра, а міф, який в їхніх очах був наполовину зіпсутий, оскільки залежав од двох істин: критики невірогідності або негідного, яка торкалася змісту, і раціоналізму уяви, за яким було неможливо, щоб вмістилище нічого не вміщало і щоб уявляли щось намарно. Отож, міф завжди змішував правдиве із фальшивим; вигадка послуговувала для прикрашування правди117, щоб її проковтнули, або ж вона говорила правду загадкою чи алегорією, або ж вона зліплювалася із правдивою основою. Але не можна було б обдурювати з самого початку. Міф передасть або якесь корисне повчання, або якусь фізичну чи богословську доктрину під покровом алегорії118, або спогад про події минулих часів. Як каже Плутарх119, істина і міф мають такий самий зв’язок, як сонце і веселка, що розсіває світло у строкатій різноманітності.


У цій справі нас цікавить міф як історична традиція. Бо, оскільки міфічна форма ніколи не ставилася під сумнів, антична критика розрізнялася за змістом — дати більш побожну версію міфічних богів, перетворити героїв на історичні персонажі. Легенди справді доносять до нас історії або розповіді, пов’язані з видатними особами героїчних часів; це тим більше є джерелом для історії, а що це таке історія? Це політика давніх часів.


Отже, міф будуть спрямовувати в політичне русло. Г|ЮКИ не останні, хто так діяв; а Макіавсллі так само (юбитнме; за його словами, Мойсей був володарем, який повинен був здобути трон, що має на увазі зас.тугу вищу од тих, хто давав собі лише труд успадкування; тим не менше, він поділяє цю заслугу' з Кіром, Ромулом і Тесеєм, які також завоювали владу і “хоча не годиться більше говорити про Мойсея, бо він лише сповняв Божу волю”, однак погодимося, іцо його методи “здається не дуже різняться” від методів інших володарів; “той, хто читає Біблію із здоровим глуздом, побачить, що для того, аби забезпечити виконання таблиіц, Закону, Мойсей змушений був скарати на смерть безмежну кількість людей”. Зовсім нема потреби в Біблії, щоб Макіавеллі дав цю політичну версію Мойсея; йому вистачило прочитати “Іудейські старожитності” Иосифа Флавія, який прииисує Мойсееві ті вчинки, які Фукідід або Арістотель припишуть Те-сеєві або Міносові120. І, можливо, з тим самим потаємним почуттям, що не треба творити собі наївну думку про володарів: велика і поважна річ, яку називають політика, не створена для наївних. Отже, нема нічого наївнішого од легенди; вона бачить володарів дитячими очима; це лише любов до богів, незвичайні подвиги, чуда створені для того, щоб обдурити добрих ста|юньких жінок. Яким чином повернути текстові найдавнішої історії його політичну поважність?


На щастя, це річ можлива, бо, оскільки невірогідна наївність є безперечно фальшивою, то неправдиве, зі свого боку, є нічим іншим, як деформованим правдивим. Отже, можлішо відтворити справжній текст історії і ми бачили, що Полібій чи Арістотель віднайшли первинне значення Кола чи Мінотавра; та найбільш майстерним коректором був ГІалайфатос. Його пришити дуже здорові; будучи принаймні освіченими, люді вірять у те все, що їм іюзповідають, але мудреці у ніщо не вірять; у цьому вони помиляються, бо все те, ГІ|Ю що говорять, існувало (інакше, як можна було б про це говорити?): однак вперто триматимуться за правило, що можливе лише тс, що існує ще сьогодні121.


Щоб перейти від міфу до історії, досить, отже, виправити помилки, які є часто звичайною плутаниною слів. Кентаври, про яких розповідають поети, неможливі, бо якби існували такі створіння-гібриди, вони існували б ще сьогодні; лише мить роздумів дозволяє побачити, звідки вийшла ця легенда: іцоб вбивати диких биків, хтось придумав сідлати коня і пронизувати биків метальними

1 ... 20 21 22 ... 52
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Чи вірили греки у свої міфи?, Вейн Поль», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Чи вірили греки у свої міфи?, Вейн Поль"