Читати книгу - "Перстень Борджія, Володимир Нефф"

Петр міг бути спокійний; не знайшлося б рук завзятіших для того, щоб здійснити потрібну йому незначну приятельську допомогу, ніж були цієї миті руки Джованні Гамбаріні.

Коли увійшов юний кардинал, учений аскет перестав писати, але свого пера, застромленого в дерев’яну ручку, не відклав.

— Ну, Illustrissime? — сказав він. — Рядий бачити, то ви повернулися зі своєї подорожі здоровий і спокійний, гадаю, що й сама подорож була спокійна.

— Так, спокійна, — відповів юний кардинал.

— І про що ж ви довідалися?

Юний кардинал відповів з уїдливою іронією, зовсім незвичною для нього, відколи він почав ходити в пурпурі і принижуватись:

— Поки йдеться про спасіння душ острів’ян, які всі служать графові ді Монте К’яра, я можу не турбуватися, бо вони там мають власного пастиря, такого собі отця Маріо Шімека.

Ученому аскетові не було важко відбити цей нерозважний і необачний випад юного кардинала.

— Приємно це чути, — привітно сказав він, — хоча мушу признатися, що спасінню цих душ я не надавав великого значення, оскільки навіть приблизно не уявляв собі, що острів населяють не лише морські чайки, ящірки і кролики, але й, як ви кажете, людські істоти; ідея здійснити цю подорож виникла, Illustrissime, з вашої власної спасенної запопадливості й цікавості.

— Бо ми з тітонькою Діаною читали того листа від графа ді Монте К’яра, — скромно відповів улещений кардинал.

— Саме так, — підхопив учений аскет патер Люго. — Я гадаю, що передусім ішлося про графа ді Монте К’яра. Як мені видається, головною метою вашої поїздки було задовольнити бажання вашої доброчесної1 тітоньки, яка прагнула встановити суспільно–дипломатичні стосунки з романтичним і таємничим володарем того острова. Ану лиш: розмовляли ви з графом ді Монте К’яра?

Юний кардинал ступив ще крок до конторки вченого аскета, випростався й підніс підборіддя, намагаючись приборкати своє збудження, від якого борлак в нього на шиї почав ходити туди–сюди.

— Так, я розмовляв з ним, — відповів він, — і, поза всяким сумнівом, упізнав у ньому Петра Куканя із Кукані, хай буде прокляте його ім’я.

Ми бачимо, що він дослівно повторив формулювання, яким дозволив йому скористатися Петр; це може послужити нам доказом, що його рішимість виконувати накази Петра і дбати про його інтереси була щирою й міцною.

— Поглянь на нього, — тихо сказав учений аскет патер Люго. — Це, мабуть, було для вас жахливою несподіванкою.

— Так, дуже жахливою, — відповів юний кардинал.

— А чого ж це він, Illustrissime, не здійснив обіцяної вам помсти?

Юний кардинал почервонів.

— Пес, який голосно гавкає, не обов’язково кусає, — відповів він. — Петр Кукань — це фанфарон і базіка, але, по суті, він боягуз. Досить було йому нагадати, що — як ви самі казали — я стою лише на дві сходинки нижче від самого Господа, і руки, які він уже простягав до мене, опустились. Коротше кажучи, велич церкви, чиїм представником я є, позбавила його відваги й сил.

— Тим краще, — сказав учений аскет. — Перш ніж ви підете відпочивати, Illustrissime, було б добре, щоб ви постукали у двері вашої доброчесної тітоньки: не виключено, що, незважаючи на пізній час, вона досі чекає на вас.

Ще вимовляючи останні слова, вчений аскет знову взявся писати свій напевно суворий і непримиренний рапорт.

Герцогиня–вдова Діана не лише чекала на юного кардинала, але й, на диво, досить докладно знала про все, що він сказав ученому аскетові: стіни та двері старої резиденції герцогів явно мали надто чутливі вуха. Зусібіч оточена своїми безпорадними придворними дамами, яких, щоправда, залишилося лише п’ять і які зберегли їй вірність головним чином тому, що кращі їхні літа давно вже відшуміли, тож вони були змушені задовольнитися скромним становищем служниць за житло і страву — отож зараз, оточена своїми наляканими придворними дамами, які несли до неї все, що хоча б віддалено нагадувало медикаменти, наприклад, пахучі олії, нашатирний спирт, чемерицю, воду для полоскання й нюхальну сіль, махали простирадлами, щоб нагнати їй до легенів повітря, натирали тіло, скроні й зап’ястя, витирали очі та ніс, умовляли її зворушливими словами, виказуючи безмежну любов до неї, герцогині, яка їм, придворним дамам, саме тому, що вони так палко люблять її, завдає своїм стражданням величезної муки. Герцогиня–вдова Діана, лежачи у шезлонгу, то мліла, то знову приходила до тями, а приходячи до тями, стогнала, плакала, задихалася й била себе кулаками по обличчю, заламувала руки й верещала, невиразно волаючи: «Він! Весь час він! Нікого, крім нього! Знову він! І він багатий, а я бідна! Це через нього у мене з цілого двору залишилися тільки ці сухорляві кози у перелицьованих сукнях! А я від нього, убивці моєї власної дочки, приймаю цього напахче–ного аркушика, я з ним панькаюся, мовби то було слово Боже, я милуюся його тактом і стилем, я домислююсь, хто б це міг бути, той граф ді Монте К’яра? Який переможець турків, молодий принц, іспанський гранд чи король із казки ховається за цим ім’ям? А це ж Кукан, Кукан, барон Диявол з Убивайків, прокляття роду д’Альбула, злидень і мерзотник! Куди ж ти забрав мою Bianca matta, падлюко?»

Отак нарікала Діана й жалілася знову і знову, виявляючи кожним своїм словом, що були часи, коли вона була кимось зовсім іншим, ніж герцогиня. І коли юний кардинал Джованні Гамбаріні, постукавши, з’явився на порозі, розлючена вдова хутко підвелася й сіла; це була неабияка фізична вправа, якщо зважити на те, що вона не з наймолодших. Потім крикнула юному кардиналові:

— Чому ви з порожніми руками? Чому не несете за волосся його відрубану голову?

Юний кардинал у товаристві тітки, хоч якпш позлюченою вона була, почував себе набагато вільніше, ніж у присутності стримано–ввічливого вченого аскета патера Люго, так само як і з усіх приміщень старого герцогського палацу він найохочіше бував у кімнатах її особистого appartamento, бо це appartamento єдине, як ви, сподіваюся, вже зрозуміли, лишилося неторкнутим грабіжницькими веселощами страмбського люду,