Читати книгу - "Позичене обличчя, Петер Аддамс"

— Хто, на вашу думку, вбивця? Гайлен? О'Брайн? Джойс? Стара Скрогг? Чи приятелька Гаккетт? Чи хтось такий, про кого ми нічогісінько не знаємо?

— Мотиви є в усіх, — сказала Стелла. — Ми, очевидно, встановимо, що і часу для вбивства кожен з них мав аж занадто.

— Так, убивцею міг стати кожен із цих людей, — погодився Клагг. — Через те ми мусимо продовжувати слідство щодо всіх. Ця справа дорого коштуватиме!

— Хоч я ваша підлегла, Клагг, — не на жарт розсердилася місіс Ейн, — але скажу відверто: ви страшенно нервуєте мене. Нестерпно! Таку низькооплачувану роботу, як у вас, я можу знайти собі і в іншому місці.

— Вбивцею міг бути кожен з них! — наполягав Клагг.

— Ні! — відрубав Девітт. — О'Брайн може здогадуватись, хто злочинець, він міг навіть допомогти йому у вбивстві, але сам він не вбивця.

— Точно, — погодився Клагг.

— О'Брайн не людина, а вгодований слон. А вгодований слон ніколи не зможе спуститися чи піднятись вузькою шахтою по залізних скобах. Вбивці довелося зробити це кілька разів.

— З цим можна погодитися, — мовила місіс Ейн.

— Я б зосередив увагу на обох дамах з притулку для багатих удів і благочестивих мімів, — порадив Клагг. — Віддаленість притулку від Кілдара не є перешкодою. Заклад, безперечно, має машину, щоб їздити на базар за покупками. Можна припустити, що, скажімо, Гаккетт сама водить машину.

Запала тиша. Девітт знову пройшовся по кухні й зупинився біля вікна. Приваблені світлом, знадвору в шибки билися комарі і метелики.

Позаду Девітта дзижчала звичайна кімнатна муха. Він обернувся, провів її очима і мовчки вийшов.

— Ходімо спати. — Стелла позіхнула. — Я ще й досі не можу видихати той клятий джин.

Наступний день Девітт провів у Дубліні. Невідкладний процес вимагав його присутності у Верховному апеляційному суді. Як і передбачав О'Брайн, кримінальна поліція з Дроеди, включившись у розшуки, не просунула справу ні на крок вперед і доручила, нарешті, дальше розслідування інспекторові.

О'Брайн, який добре знав звичаї Кілдара, призначив похорон обох дочок Скроггів на п'ятницю. Цього дня в Реммінгтоні був базар. З усієї округи приводили сюди племінну худобу. Тут збирались артисти маленьких мандрівних цирків, селяни-кустарі зі своїми виробами.

Про час похорону О'Брайн оголосив лиш у п'ятницю вранці. О десятій годині мала початися заупокійна меса, а потім і похорон. Інспектор був певен, що мало хто з мешканців прийде на церемонію.

Але цей розрахунок виявився помилковим. Уже з самого ранку на базарній площі почали юрмитися люди, у переповнених шинках схвильовано шепотілися, сперечалися. Все це нагадало Девіттові той день чотирнадцять років тому, коли було оголошено про початок Другої світової війни. Кілдарців охопило напружене чекання чогось незвичайного.

Повернувшись із Дубліна, Девітт вирушив у тривалу ранкову прогулянку. Його давній знайомий О’Гвінн мав сьогодні на цвинтарі роботу, і він збирався оглянути його халупу за півмилі від старої кілдарської рибальської гавані.

Від Фіннігена Девітт почув про старого гробаря таке, що потребувало з'ясування. Але на дверях халупи висів величезний замок, а два маленьких віконця були щільно запнуті зсередини. Девітт пішов уздовж берега до гирла Інміс, яка, звиваючись між соковито-зеленими луками, впадала в море. Незабаром почалася злива, і Девітт мусив повернутись до Кілдара.

Небо облягли хмари, і з заходу дув поривчастий вітер. З шаленою силою кидав він на прибережні скелі гриви прибою.

Коли він нарешті дістався до міста, то побачив, що запізнився на добру годину: О'Брайн почав похорон раніше, і, коли Девітт прийшов на цвинтар, там уже нікого не було.

Прямуючи до фамільної могили Скроггів, він розглядав старі надгробні камені. В один з них було вмуровано чотири гарматних ядра, напис унизу сповіщав: «Одне з цих ядер винне в смерті нашого хороброго старшини Стівенсона!» На іншому надгробку красувався вирізьблений цап. Напис давав пояснення: «Якщо моє ім’я зітреться, цей цап скаже, як мене звали». Напис ще зберігся. Померлого звали Теофіл Гоут. Гоут — по-англійському «цап».

Кумедний надгробок розвіяв Девіттові похмурі думки, і він, тихо насвистуючи, попрямував до пагорба свіжої землі, але здивовано зупинився на півдорозі: хтось, не видимий звідси, порядкував у ямі. Повна піску і камінців лопата злітала у повітря. Прислухавшись, Девітт вловив ледь чутний скрипучий спів людини, зайнятої своїм похмурим ремеслом. Девітт обійшов пагорб і заглянув униз. Там то опускалася, то підіймалася сіра потилиця його давнього знайомого О’Гвінна. Біля його ніг лежала торба, відома Девіттові ще з першої зустрічі, а на ній два обсипаних піском черепи. О’Гвінн помітив Девітта лише тоді, коли обернувся, щоб узяти пляшку з віскі.

— Ти диви! Знову наші дороги схрещуються! — вигукнув старий без найменшого здивування. — Що ви тепер хочете від мене почути?

Чому зморшкувате О’Гвіннове обличчя справляло приємне враження, Девітт не міг пояснити. Гробар був напідпитку, хміль пожвавлював і звеселяв його.

— Знов шукаємо черепи? — спитав Девітт, ховаючи усмішку.

— Не завадило б ще кілька викопати, — одверто відповів О’Гвінн. — Але ж черепи, як ті гриби в лісі, — більше знайдеш, коли не шукаєш.

— Авжеж, — сказав Девітт, хоч ніколи в житті не збирав грибів.

— День у день стає важче заробляти на хліб насущний, — зітхнув О’Гвінн. — Раніш я знаходив їх на глибині двох метрів, тепер і трьох не досить.

— Щось на зразок пошани до померлих, мабуть, ніколи не прокидалось у вас? — Девітт присів навпочіпки над ямою.

— Тридцять років тому мене аж нудило від цієї пошани, — промовив О’Гвінн з кумедною серйозністю. — Не кривіться, вельмишановний. Я був тоді молодий і в цій справі недосвідчений. Сьогодні я кажу, що в людини безсмертна лише душа. А все інше — брехня. Мертві речі, до яких тільки невиправний дурень може відчути пошану.

— Ось який у вас на все це погляд, — підсумував Девітт.

— Скажіть, нарешті, чого ви хочете від мене? Не для того ж ви