Читати книгу - "По вогонь. Печерний лев, Жозеф Анрі Роні-старший"

Ставні й сильні, вони помчали майже так само швидко, як і Нао. Добре, що він узяв із собою саме цих гнучких юнаків, а не старших, хоч і дужчих мисливців. Адже, тікаючи від кзамів, вони за кожні десять скоків випереджували тих на два лікті. Син Леопарда поспівав за ними, не втомлюючись. Він іноді спинявся, щоб подивитись на свою головешку. Його турбувало і те, що за ним гнались, і те, як би не втратити свою огненну здобич, через яку він перетерпів стільки лиха. Полум’я пригасло, лише трохи жевріючи на сирому дереві. Та все ж жар був досить сильний, і Нао сподівався на першому ж спочинку оживити його в Огонь і нагодувати хмизом.

Місяць проплив уже третину своєї дороги, коли уламри опинилися перед болотом. Болото не перешкоджало їм, вони знали через нього стежку, якою вже колись ішли і яка довела їх до кзамів. Стежка була вузенька й кручена, але тверда, бо йшла по порфіру. Вони, не вагаючись, побігли нею і через деякий час спинились.

Стежкою важко було йти двом чоловікам, не те що битися. Кзами мусили або ризикувати, або ж обійти болото, щоб напасти ззаду. Та й на цей випадок в уламрів був час. Своїм подвійним інстинктом звіра й людини Нао вирахував, що є досить часу, щоб підживити Вогонь. Червоний жар поменшав, потемнів, ледве тлів.

Мисливці стали шукати сухої трави й трісок. Зів’ялого очерету, пожовклої материнки та зсохлих гілок верби було багато, але все це було вогке. Тоді вони витерли об сухі шкури кілька гілочок з тоненькими кінчиками, листочків і стеблинок.

Пригаслий жар, роздмуханий Нао, трішечки ожив. Кілька разів кінчики трави займались полум’ям, що на хвилинку росло, потім нерішуче спинялось на потовщеному місці стеблинки, слабло й гинуло, переможене парою води. Тоді Нао згадав про шакалячу шкуру. Він насмикав кілька жмутів і спробував їх підпалити. Кілька волосків спалахнуло; радість і страх стиснули серця уламрів, але, хоч які обережні вони були, слабий огонь щоразу меншав і гас… Гасла й надія! Крізь плівочку попелу ледве пробився якийсь хворий блиск; остання червона плямочка стала як оса, потім — як муха, а далі — як одна з тих дрібнісіньких комашок, що танцюють над водою. Нарешті й це згасло, і безмежна туга пройняла душі уламрів…

Цей слабий вогник був би для них найціннішою річчю на світі, він мав вирости, набратися сили, мав довго жити. Він їв би сухе дерево на відпочинках, лякав би лева-велетня, сірого ведмедя, перемагав би темряву, надавав би м’ясу нового смаку. Вони мали принести цю пломенисту здобич своєму племені, і плем’я визнало б їхню силу… А тим часом ледве вони встигли його завоювати, як він і вмер, а їм після важкої боротьби із стихіями природи й хижаками тепер випадала боротьба з найпідступнішим і найнебезпечнішим ворогом — людиною.

Нао тікав од кзамів. Вони гналися за ним уже восьмий день, гналися завзято й невпинно. Чи через турботи про майбутнє (адже уламри могли бути розвідкою якогось сусіднього племені), чи через інстинкт убивства й ненависті до чужих, кзами виявляли надзвичайну впертість. У витривалості уламри не поступалися кзамам, а в прудкості переважували їх: за один день вони могли втекти від ворогів на п’ять чи шість тисяч ліктів. Але Нао взявся завоювати Вогонь. Щоночі, залишивши Нама й Гава на безпечній відстані, він блукав біля ворожого табору. Спав же він мало, хоч і міцно.

Тікаючи, синові Леопарда доводилося повсякчас кружляти, що змусило його збочити далеко на схід, і на восьмий день він уже опинився біля Великої річки. Він стояв на високій гранітній скелі, якій повідь, дощі, рослинність поїли боки, подовбали дірки, поодламували багато шматків, але вона протягом сотень тисячоліть витривало противилась як непомітному під’їданню, так і раптовим ударам ворожих стихій.

Річка котила свої могутні хвилі. З тисячі кам’янистих, степових та лісових місцевостей пила вона кринички, струмочки, менші річки. Для неї купчився лід по щілинах високих похмурих гір, дзюрчала з печер вода криниць, цокотіли камінчиками з граніту й вапняку джерела, спадали дощами велетенські пухнаті губки-хмари, текли в своїх глиняних ложах підземні води. Бадьора, бурхлива, з шумовинням пролітала вона поміж тісних скелястих берегів, розливалася тихими озерами по рівних місцевостях, освіжувала стоячу воду боліт, розбивалась об острови, лютувала на порогах, несамовито ревла на водоспадах.

Повна життя, вона скрізь невпинно плодила нове. Від теплих до холодних країв, від тисячолітніх родючих намулів до сухих земель — скрізь завдяки їй виникали цілі держави дерев: орди фіг, маслин, сосон та ясенів; племена сикомор, платанів, каштанів, кленів, буків та дубів; табуни горіхів, ялинок, берестів, беріз; низки білих, чорних, попелястих, тремтячих та сріблястих тополь; родини вільх і білих, рожевих та плакучих верб.

У її глибинах ворушиться безліч німих молюсків, ховаючись у свої перлові домівки, ракоподібні з міцним панциром; прудкі риби, що від одного маху хвоста пронизують важку воду так само швидко, як птахи хмару; риби мляві, що повагом хлюпаються біля намулу; гади, гнучкі, як очерет, чорні, шершаві й міцні. У певні сезони, чи через негоду, стихійні катастрофи, чи через війну, річку відвідують трикутні табуни журавлів, гурти жирних гусей, зграї качок, турпанів, сивок і чапель, хмари ластівок, чайок і чорних куликів, дрохви, лебеді, деркачі, мартини і безліч горобців. Яструби, круки й ворони раюють, маючи досхочу падла; орли чатують під хмарами, соколи крають повітря своїми гострими крильми; кібці й кібчики кружляють над високими горбами; несподівано й полохливо з’являються та швидко зникають шуліки, а вночі нечутно для вуха линуть на своїх волохатих крилах сови й пугачі.

Хитаючись, сунеться грубий, наче стовбур клена, гіпопотам; нищечком сновигають в очеретах куниці та водяні пацюки, схожі на зайців; біжать до води табуни полохливих оленів, сарн, козуль, мегасеросів, прудконогих