Читати книгу - "Полонені вогняної безодні, Борис Захарович Фрадкін"

— Я захопився й забув про небезпеку. Та я ніяк не чекав, — Біронт схопився, заговорив голосно. — Я не гадав, що воно має спрямованість.

— Що?

— Вибачте… Я зовсім загубив голову, — атоміст потер чоло долонею. — Ось гляньте на прилади. Бачите? Це вектор відкритого мною випромінювання. Воно взаємодіє з магнітоплазмовим полем підземохода. Механізму взаємодії я ще не збагнув, але факт наявний. І ось що ми маємо: з одного боку — магнітоплазмове поле величезної потужності з надзвичайною щільністю силових ліній, а з другого — ще потужніше випромінювання. Це випромінювання має напрямок, тобто промені його точно прямолінійні, як і світлові, і йдуть з центра землі. Не знаю, яке навести порівняння… Ну, скажімо, наш підземохід нагадує сталевий стрижень, який опущено в соленоїд. Нам не вдасться зійти з вертикалі, для цього потрібна тисячократна потужність двигуна. Ви зрозуміли мене?

— Так, — кивнув Вадим, — здається, зрозумів.

Підземохід опинився в полоні. Порівняння з соленоїдним осердям було не зовсім точне. Підземохід більше нагадував морське судно, що застряло у вузькій протоці і має три можливості: рухатися вперед, назад чи стояти на місці. Береги впритул підступають до бортів, і розворот неможливий. Проте й у цьому порівнянні ПВ-313 програвав — він не мав заднього ходу.

— Що ж ви порадите? — запитав Вадим.

— Розворот вийде тільки за однієї умови: якщо ми вимкнемо захисне поле.

— Але це неможливо?

— На жаль, так, — Біронт заходився скубти своє підборіддя. — А більше мені нічого не спадає на думку.

Вадим уже не чув Валентина Макаровича. Обстановка остаточно прояснилася, і люте безсилля опанувало командиром підземохода. Поквапився… Що ж тепер робити?

Вадим мовчав. Сказати було нічого.

Міхєєв помер, не опритомнівши. Труп загорнули в простирадло й, порадившись, вирішили віддати на своєрідну кремацію. Андрій відкрив вихід до порожнини бура. Тіло водія поклали у всмоктуючу трубу й на хвилину ввімкнули двигун.

Смерть товариша, скрутне становище, в яке потрапив підземний корабель, — все це згуртувало людей. Вони зібралися в кабіні механіка. Скорюпін увімкнув передавач, Вадим сів до мікрофона.

— Дорогі друзі! — сказав він. — У нас скоїлося велике нещастя: загинув Петро Панасович Міхєєв. Ось як це сталося…

Розповівши про саможертву водія, Вадим замовк. Йому довелося зціпити зуби, щоб зупинити нервовий тик на щоках.

— Крім того, ми не можемо повернутися на землю. Випромінювання сильніше підземохода, воно не дає зробити розвороту, — Вадимів голос зміцнів. — Навряд чи ви зможете прийти нам на допомогу. Ми будемо розраховувати насамперед на себе і не складемо рук, поки не вирвемося з цього полону. Ми продовжуємо боротьбу…

— Правильно, Вадиме Сергійовичу, — стиха підхопив Дектярьов. — Чудове слово — боротьба.

Підземохід нерухомий. Двигун вимкнуто, бур не працює. В кабінах німа тиша. Над головою — п'ятсот дев'яносто два кілометри щільної розжареної броні. Під ногами — безодня палаючої, значно щільнішої речовини. Базальт цупко тримає в своїх лещатах таку сильну раніше, а тепер безпорадну машину.

В центрі кожного пульта світиться темно-синє віко екрана. Він схожий на самоцвіт небаченого розміру, вправлений у намисто з білих світних прямокутників з різнокольоровими нитками.

За пультами нема нікого. Скорюпін і Чураков залізли в гамаки, Дектярьов, Сурков і Біронт влаштувалися біля столу.

Найлоповсть на підлозі, на стінах, на стелі чиста й м'яка. Та хоч як сліпуче світить лампа, здається, сутінки виповзають із кутків кабіни, і тиша, важка, напружена, стає фізично відчутна, тисне на вуха.

— Даремно ви берете всю провину на себе, Вадиме Сергійовичу, — ведучи далі розпочату розмову, сказав Дектярьов. — Якщо вже щиро, то передусім належало нам'яти вуха вашому покірному слузі. Я ж пожив на світі і горобець стріляний. Це мені б сказати своє «Ні!», і гуляли б ми тепер на сонечку. Не встояв… Скільки років мріяв заглянути в астеносферу… Ви що, гадаєте, схитрували тоді? — геолог зітхнув. — Ні-і-і, Вадиме Сергійовичу. Хто Дектярьова обдурить, той цієї ж миті й помре. Отак!

— Ну що ви тут каяття влаштували! — закричав Біронт. — Кого збираєтесь ошукати? Ось, — він люто стукнув себе пальцем по чолу, — ось де почалося лихо з кораблем.

Андрій і Павло принишкли, слухаючи дивну суперечку.

«Хто, справді, винен?» — подумав Андрій і не зміг відповісти. Звичайно, почалося все з Вадима, але ж він діяв не в особистих інтересах, він хотів зробити ПВ-313 ще досконалішим. І потім — його підтримали.

Запала мовчанка.

— Якщо скласти шлях, який мені довелося подолати разом з Панасовичем під землею, — знову заговорив Дектярьов, — вийде солідна відстань. Її напевне вистачить, щоб дістатися до центра землі. Далебі, вистачить!

Дектярьов зітхнув, глянув на свої великі, безпорадно складені на колінах руки.

— Се була людина діла, — вів далі Микола Миколайович. — Сяде ото за керування і сидить, ніби приклеєний. На перших підземних човнах автоматика була не та, що на нашому ПВ-313. Часом і відмовляла. Та Панасович в разі необхідності міг вести машину без приладів, покладаючись виключно на своє чуття. Уявляєте? Чуття під землею, коли перед очима нема орієнтирів і не збагнеш, де верх, де низ. Тільки одного разу воно зрадило йому. Відмовив задавач курсу. За розрахунками ми йшли на глибині два з половиною кілометри. Та Панасовичу здалося, що ми заглиблюємося далі, і він почав підтягати машину догори. Несподівано наш човен виповз край урвища. Під нами було метрів сімдесят стрімкої скелі. Чому ми одразу не впали, лишилося загадкою. Але якби таке скоїлося… Так… Нікому було б розповідати вам цю історію.

— А з нами одного разу було ось що… — підхопив Скорюпін.