Читати книгу - "Тарзан, годованець великих мавп, Едгар Райс Берроуз"

Багато днів у ці роки він пробув у хатині, де усе ще лежали кістки його батьків та маленький скелет малюка Кали. У вісімнадцять років він вільно читав і розумів майже все в численних і різноманітних книжках, які стояли на полицях.

Він умів, як ми вже знаємо, також і писати друкованими літерами швидко і чітко; але по-справжньому писати він не навчився, хоча серед його скарбів і було кілька зошитів; у хатині знайшлося так мало англійських рукописів, що він вирішив не вивчати цю іншу форму писемності, хоча пізніше й навчився сяк-так читати їх.

Отже, маємо перед собою вісімнадцятирічного англійського юнака, нащадка лордів, який не вмів говорити по-англійському, але вмів читати й писати своєю рідною мовою.

Він не знав, крім себе, жодної людської істоти, бо невелику місцину, якою кочувало його плем’я, не перетинала жодна велика ріка, по якій могли б спуститися тубільці із Центральної Африки.

Високі пагорби оточували їх з трьох боків, океан омивав з четвертого, місцевість населяли леви, леопарди та отруйні змії. Одвічні хащі переплутаної рослинності не привабили ще жодного сміливого дослідника з племені людей.

Але одного чудового дня, коли Тарзан сидів у хатині свого батька, поринувши в таємниці нової книжки, колишній спокій джунглів зник назавжди.

Далеко на східній межі пагорбів по гребеню рухалася змійкою дивна процесія.

Попереду йшли п’ятдесят чорношкірих вояків, озброєних списами, вістря яких були гартовані на повільному вогні, а також луками й отруєними стрілами. На їхніх списах висіли овальні щити, у носи було просунуто величезні кільця, а з їхнього скуйовдженого волосся стирчали пуки яскравого пір’я.

На їхніх лобах було витатуювано три паралельні кольорові лінії, а на грудях три концентричні кола. Жовті зуби цих людей були гострі, як ікла хижаків, а вивернуті губи надавали ще звірячішого вигляду їхній зовнішності.

За ними йшло кількасот дітей та жінок, які несли на головах тяжку поклажу: кухняне та хатнє начиння і паки слонячої кістки. За ними йшло ще близько сотні вояків, у всьому подібних до тих, що були в передовому загоні.

Про те, що вони остерігалися нападу ззаду більше, аніж можливих небезпек спереду, свідчило саме шикування їхньої колони. Так воно й було, бо вони рятувалися від вояків білих людей, які так пригноблювали їх, змушуючи добувати слонову кістку та каучук, що одного дня тубільці повстали проти своїх поневолювачів і знищили білого офіцера разом із його невеликим загоном чорношкірих.

Упродовж кількох днів вони об’їдалися м’ясом; але несподівано з’явився сильніший загін, який напав на селище вночі, помщаючись за смерть своїх товаришів.

Тієї ночі чорні солдати білої людини поїли м’яса донесхочу, а нечисленні рештки колись могутнього племені рушили в похмурі джунглі — у дорогу до невідомого і до свободи.

Але те, що означало свободу і втіху для чорних дикунів, — несло з собою відчай і смерть для диких мешканців джунглів.

Три дні маленький загін продирався крізь зарості незнайомого і непролазного лісу і, нарешті, на четвертий день вийшов на берег неширокої річки: тут ліс був порівняно не дуже густий.

Вони заходилися будувати нові житла і вже через місяць розчистили велику ділянку, спорудили хатини та огорожу; посадили плантації ямсу та маїсу. І зажили у своєму новому селищі так само, як і колись. Тут не було ані білих людей, ані солдатів: не потрібно було збирати ані каучук, ані слонову кістку для жорстоких і невдячних хазяїв.

Минуло кілька місяців, перш ніж дикуни ризикнули вибратися у глиб довколишніх лісів.

Декотрі вже стали здобиччю старої Сабор, і чорні вояки остерігалися виходити за міцну огорожу: джунглі кишіли хижими і кровожерними кішками, левами та леопардами.

Але одного дня Кулонга, син старого царя Мбонги, забрів далеко на заході в гущавину. Він ішов, обережно й сторожко тримаючи гнучкого списа, а лівою рукою міцно притискав довгий овальний щит до свого стрункого, лискучого, мов у чорного дерева, тіла.

На спині у нього висів лук, а з сагайдака стирчав пук тонких прямих стріл, густо змащених темною смолистою речовиною, яка робила найменший укол стріли смертельним.

Ніч застала Кулонгу далеко від огорожі батьківського селища, але він не відмовився від подорожі на захід і, залізши на гілки величезного дерева, спорудив там щось на кшталт площадинки, на якій передрімав ніч. Кількома кілометрами на захід від нього ночувало плем’я Керчака.

Рано-вранці мавпи прокинулись і розбрелися джунглями у пошуках їжі; Тарзан за звичкою пішов до хатини, щоб, спокійно полюючи, наїстися по дорозі до узбережжя.

Мавпи розійшлися поодинці, парами і по троє навсебіч, але далеко не віддалялися, щоб можна було гукнути одна одну в разі небезпеки. Кала повільно йшла слонячою стежкою і заклопотано перекидала гнилі гілки й стовбури у пошуках соковитих комах та моху, коли ледь чутний шерех попереду змусив її насторожитись. На два десятки метрів перед нею стежка вела прямо, і в глибині цього листяного тунелю вона побачила дивну і страшну постать, яка повільно рухалась. Це був Кулонга.

Кала не стала його роздивлятися, а повернулася й швидко пішла стежкою назад. Вона не тікала згідно із звичаєм своїх предків, які намагаються не втекти від небезпеки, а уникнути її.

Її слідами поспішав Кулонга. Перед ним було м’ясо. Він міг убити мавпу і добряче поласувати. Він біг, звівши списа.

На повороті стежки він знову побачив її у іншому прямому тунелі. Рука із списом відвелася назад, м’язи блискавично напружилися під лискучою шкірою. Рука рвонулася вперед, і спис помчав навздогін Калі…

Повз! Спис лише подряпав їй бік.

Заревівши від люті й болю, мавпа кинулася на свого кривдника. Враз дерева затріщали під вагою її одноплемінників, які швидко перелітали з гілки на гілку до місця події, відгукнувшись на заклик Кали.

Коли вона озирнулася, Кулонга зірвав лук і блискавично припасував на нього стрілу. Відтягнувши тятиву далеко назад, він послав отруєну стрілу просто в серце величезного антропоїда.

З жахливим зойком Кала впала долілиць на очах ураженого племені. Здійнявши вереск