Читати книгу - "Тернистий шлях кубанця Проходи, Роман Миколайович Коваль"

Надвечір Пузицький пом'якшив тон.

— Василю Хомичу, — звернувся він неофіційно до осавула, — ви, очевидно, добре знаєте старшин. Скажіть, хто що собою являє. Тільки прошу — обов'язково об'єктивно. Для мене суб'єктивні симпатії й антипатії не існують. Я вмію пізнавати людей, але сподіваюсь, що ви допоможете мені…

Довірливий тон спонукав Проходу відверто висловити погляд на кожного старшину. За півгодини він коротко оповів про вдачу кожного з них…

Невдовзі Пузицький і Прохода вже були у старшинському клубі.

— Панове старшини! — подав команду сотник Ґанжа.

Усі встали.

Колишній командир вибачився, що не зміг прибути на станцію, і представив кожного. Пузицький зупинявся, ставив два-три запитання і йшов далі.

Новий командир намагався перевірити характеристики, які дав осавул (пізніше Пузицький визнав, що Прохода справді був об'єктивним, чим і допоміг відразу ввійти в курс справ).

Наступного дня відбувся огляд частини…

Пузицький цікавився всім, перевіряв найменші дрібниці. Врешті лишився задоволений. Розгнівав його лише стан кулеметної команди. «Сам він був старий кулеметник і вважав кулемет найважливішою зброєю…» [96, с. 256].

Того ж дня Прохода змушений був писати наказ про звільнення поручника Стахівського з посади командира кулеметної сотні і призначення на його місце хорунжого Задорожного. Новий командир наказав кожному старшині пройти кулеметний вишкіл.

Антін Олексійович Пузицький народився 1878 року. Закінчив кадетський корпус, Одеське піхотне юнкерське училище (1902) та Миколаївську академію Генерального штабу. Брав участь у Першій світовій війні, під час якої командував полком на Південно-Західному фронті. Захищаючи Росію, отримав п'ять поранень і дві контузії. Після Лютневої революції взяв активну участь в українізації частин російської армії, зокрема на Тернопільщині. Згодом перевівся до 6-го російського корпусу, на базі якого створювався 2-й Січовий запорозький корпус. Виконував обов'язки командира полку, а в жовтні 1917 року замість генерал-майора Олександра Осецького очолив 4-ту (колишню 16-ту) Українську дивізію. Доля її була нещаслива: деморалізувавшись, вже в лютому 1918-го вона припинила існування…

Попри непідробну українськість Пузицького, частина старшин поставилася до нього упереджено — як до «старорежимника». Напевно, через те, що не поділяв їхніх лівих поглядів. Що ж, класовий підхід в оцінці людей тоді застеляв очі багатьом…

Полковник Пузицький виявився людиною невичерпної енергії. А оскільки в карти не грав, горілки не пив, з жінками не возився, то «всю свою бурхливу енергію й у вільний час присвячував справам полку». Постійними організаційними новаціями замучив усіх. Одних підтягував, других повчав, «словом, нікому не було від нього спокою». Проході доручив культурно-освітній відділ [96, с. 257].

«Пузицький вважав себе аполітичним, бо, на його думку, крім військових статутів та безумовного послуху своєму начальству, жодні політичні питання вояка не повинні цікавити. Демократизм у війську, або, як він говорив, «керенщину», з різними комітетами, вважав недопустимим. Раз дали присягу вірно служити гетьманові, треба служити, а не критикувати існуючий порядок» [96, с. 257].

Сірожупанникам було не до шмиги сліпе підпорядкування. Вони до війська зголосилися добровільно, з мотивацій ідейних, тож хотіли виконувати накази, суголосні своїм переконанням, і служити «не лише гетьманові», а й «боротись за загальне добро всіх громадян». Так вважав Василь Прохода [96, с. 257].

На ґрунті цих розходжень і виникли перші конфлікти між командиром і старшинами. Глухе незадоволення викликали і накази штабу дивізії, скеровані на викорінення в армії демократизму, лівих політичних течій та «українського шовінізму». Козаки й старшини 1-го Сірого полку «звикли до добровільної й непримусової карності» [96, с. 257].

Обурила багатьох і заборона передплачувати ліві українські газети.

Поштовхом до зростання революційних настроїв у полку стало проголошення Західноукраїнської Народної Республіки та бої з поляками, які розпочались 1 листопада 1918 року. Молодші старшини заговорили про нелегальний перехід до Галицької армії. А тут ще наспіли вістки про революцію в Німеччині і як її відлуння — творення солдатських рад у німецьких частинах, розташованих в Україні.

Готувалися до повстання і в Сірій дивізії. Відповідальним за перебрання влади у 1-му полку був курінний Анатоль Костик. Під виглядом свого дня народження він організував нараду декількох старшин, на якій повідомив, що згідно з директивою на Чернігівщині буде створено повстанську армію, до якої повинна увійти й Сіра дивізія. А в районі Білої Церкви творитиметься ще одна повстанська армія на чолі з Симоном Петлюрою.

Ось спогад про ту нараду її учасника Йосипа Мандзенка: «Виникло питання: що робити з командирами полків, яких надіслала гетьманська влада? Коли не з нами, то арештувати, — була відповідь. Того ж таки вечора було вирішено, що у випадку повстання полковника Пузицького арештовується. Виконати арешт довірено курінному Костикові, поручникові Стахівському, хорунжому Задорожному і мені. Полк мав обняти курінний Пономаренко. Насувалось ще питання, що робити з німцями, які тоді окупували Україну і були ще досить сильні, незважаючи на те що в Німеччині вибухла революція» [124, с. 38].

О 4-й годині ранку 18 листопада Василя Проходу розбудив вартовий старшина полку. Він приніс телефонограму зі штабу дивізії такого змісту: «Командирові 1-го Козацько-стрілецького полку. З одержанням цього наказую негайно прибути в Конотоп. Вагони для вантаження будуть послані на станцію Алтинівка. Начальник дивізії отаман Палій».

Про Бориса Палія Василь чув — той колись служив у дивізії курінним, але ж він ніколи не був командиром дивізії. Цю посаду обіймав генерал-хорунжий Васильєв-Чечель. Що ж сталося?!

Треба було сповістити Компуза — саме так прозвали у полку нового командира. Пузицький одразу схопився на ноги — ніби був на передовій.

— Що?! Як?! Що трапилося?!

— Приніс вам, пане полковнику, телефонограму зі штабу дивізії.

— Яку телефонограму?! Негайна?!

— Так.

— Читайте!

— «Командирові 1-го Козацько-стрілецького полку, — почав Василь. — З одержанням цього наказую негайно прибути в Конотоп… Начальник дивізії отаман Палій».

Пузицький протер очі, подивився на осавула, щоб пересвідчитись, чи той не п'яний.

— Нічого не розумію. Давайте ще раз!

Та й на цей раз нічого не второпав. Тоді полковник узяв телеграму і зачав сам читати.

— Що за чортова мати?!