Читати книгу - "На визвольних стежках Европи, Микола Дейчаківський"

голову приходила журба за дальшу долю. Хоч п-во Косарчинів були для мене надзвичайно добрі і щиро мною опікувалися, та все таки я відчував, що не можу "сидіти їм на голові" і не можу надуживати їхньої гостинностю. Друга проблема була, що в мене не було жодних документів, а живучи якийсь час під большевицькою і німецькою окупацією, вважалося, що людина без документу не може існувати — бо хто ти такий, якщо ти не маєш в посіданні шматка паперу, який би дійсно доказав, що ти є ти? Ну і що дальше робити? Мені виглядало, що найкращим виходом буде перш за все якось залеґалізуватися і повернутися на рідні землі.

Місто поволі приходило до нового порядку. Були організовані дільницеві військові комендатури. Цивільної адміністрації ще не було.

Одного дня я вибрався на розшук комендатури нашого району, яка мала бути недалеко. По дорозі стрінув я совєтського солдата, запитав його, чи він не знає, де є будинок комендатури. Він каже: а ось це і він — а чого тобі там треба? Я кажу, що я був в Німеччині на роботах, попав у в'язницю, а тепер вийшов і хочу зголоситися, щоб можна поїхати додому. Тоді він мені каже? "Ти, браток, краще туди не йди — там таких, як ти, є повний підвал. Я тобі совітую — відійди за місто, яких кілометрів з 20, а тоді може якось проб'єшся дальше до дому". Я послухав його поради і завернув з дороги. Ми ще трохи поговорили про всячину, він сподівався, що може в Союзі порядки зміняться, бо так, як було до війни, дальше бути не може. Народ проливав кров за батьківщину і тепер належиться йому краще життя. Я подякував йому за його попередження і пораду. З одної сторони факт, що я попав на таку добру людину підніс мене на дусі, але з другої, той "повний підвал таких, як я", вказав мені на погану перспективу.

Після цього попередження на кілька днів я закинув думку про поворот на Україну. Але ситуація не змінялася і через якийсь час ця ідея знову з'явилася в моїй свідомості і спонукала мене на ще одну спробу. Я вибрався до головної Комендатури, яка була приміщена в готелі Континенталь. Тому що у Відні тоді ще не було жодної комунікації, то треба було йти пішки. І це здається було моїм щастям. Я добрався туди десь близько 5-ої год. пополудні і вартовий у дверях готелю не впустив мене і сказав, що вже запізно. Офіцери і один з них з синім дном шапки, з військ НКВД, почав мене розпитувати, що я тут роблю. Я сказав йому, що вийшов з тюрми і нам сказали зголоситися в комендатуру. Він почав допитуватися про деталі, а потім каже: "Ну, тут розберуться, хто ти такий і чого сидів у тюрмі". Цей натяк мене насторожив і я, відв'язавшися від нього, постановив більше тут не показуватися.

Через кілька днів я відвідав "своїх" французів, про що я згадував перед тим і дізнавшися, що за мною розпитували, я остаточно закинув план зголошуватися на виїзд додому, бо побачив, що це шлях не додому, але в тюрму і в лабети НКВД.

У міжчасі показалося, що у Відні залишилися деякі українці і поволі нав'язувалися зв'язки між знайомими. Я пригадав собі адресу Орисі Ковалюк, куди я раз заходив зі своїм земляком В. Ґалярником. Я зайшов туди і застав її з родиною, їм не пощастило виїхати і від неї я довідався про Романа Сеньчука жонатого з одною із сестер Біласів. З ними теж була друга сестра Білас, чоловік якої згинув в УПА. Я сконтактувався з ними, а через них з Дарією і Левом Ребетами, які мусіли залишитися у Відні, бо під час бомбардування був тяжко поранений їхній малий син. Він був у шпиталі і фронт захопив їх у Відні. Я стрінувся з ними і з того часу був з ними в постійному контакті.

Якось в розмові з Орисею Ковалюк виявилося, що її товариш Теофіль Паславський перед виїздом на Захід залишив у неї свої студійні документи. Вона погодилася дати мені ті, що не мали на них його знимки, і я почав процес леґалізації себе, як Теофіля Паславського. Я довідався, що відновлюється наука в школі Заграничної Торгівлі. Я пішов туди і зареєструвався. За час побуту у Відні я зробив для Теофіля Паславського два семестри Вельтгандельшулс. Хоч я йому пізніше в Баварії передав ті документи, то не думаю, що він використав ті студії, бо сам він студіював лісову інженерію.

Наступним завданням для мене було знайти помешкання. У о. Косарчина була тільки одна кімната, так що було тісно для трьох осіб. Я знайшов мешкання на Диблінґер Штрасе 19, де колись жив мій земляк Василь Ґалярник. Він виїхав на Захід, і його кімната була вільна. Стара бабця, його господиня, мене пізнала і тільки тому, що я товариш В. Ґалярника, погодилася вирентувати мені його кімнату. Моє положення помітно поправилося: я мав нову ідентичність, документи, мешкання і зв'язки зі своїми організованими людьми. Продавши деякі речі зі своєї "здобичі" я мав пару марок в кишені.

Та помимо того ситуація була тяжка. Доля чужинців у Відні була непевна. Окупаційна влада наказувала реєструватися на виїзд "на родіну". Були випадки арештів і вивозів, люди були насторожені і обережні. Матеріяльні умовний погіршувалися. Харчові запаси вичерпувалися, а нового постачання не було, так що здобути щось поїсти було чимраз трудніше. Становище не поправилося після остаточного закінчення війни 8 травня 1945 року. Східня частина Австрії опинилася під окупацією Червоної Армії. Організація місцевої адміністрації йшла поволі і ніхто не знав, яка буде політична доля і система в Австрії. Хоча відновила діяльність Комуністична Партія Австрії і намагалася опанувати адміністрацію, але комуністів було мало, а ще менше вони були популярні, так що хоч мали за собою окупаційну владу, вони великого впливу не мали. В адміністрації були переважно люди — давні урядовці, які перестерігали параграфи, а не політичні напрямні. І тому вони і трактували чужинців згідно з їхніми традиційними нормами і традиціями гостинности, що було питоме Відневі, як столиці давньої австро-угорської імперії. В більшості чужинці реєструвалися і одержували документи та харчові картки. І я теж