Читати книгу - "Острів доктора Моро, Герберт Уеллс"

нього я знаю тільки те, що колись давно я його відчував. Я прагнув - і це була єдина річ, якої я прагнув,- грунтовно вивчити пластичність живих істот.

- Так,- зауважив я,- але ж це огидно!

- Досі мене ніколи не обходив моральний бік справи. Вивчення природи робить людину такою ж немилосердною, як і сама природа. Я усе працював, незважаючи ні на що, крім питань, якими безпосередньо був заклопотаний, а те, що виходило з-під моїх рук... спливало ген туди, в халупи... Близько одинадцяти років збігло відтоді, як ми - я, Монтгомері й шестеро канаків 4 прибули сюди. Пригадується й досі зелене безгоміння острова і довкола нас відлюддя океану, ніби все це було вчора... Здавалося, неначе це місце чекало на мене.

Ми розвантажилися і збудували хату. Канаки спорудили собі хижки біля яру. Я взявся до праці над тим, що привіз із собою. Спочатку у мене трапилось кілька прикрих невдач. Почав я із вівці, але другого ж дня вбив її, необачно орудуючи скальпелем. Тоді взяв я другу вівцю. Страшенних мук довелося їй зазнати; потім її рани позагоювались. Знову її оглянувши, вже коли вона набрала людської подоби, я залишився невдоволений: я пересвідчився, що розуму в цієї істоти не більше, ніж у вівці. Чим довше я дивився на неї, тим потворнішою вона мені здавалася. Нарешті я змилосердився і вкоротив їй віку. Позбавлені будь-якої мужності, ці нещасні тварини, що навіть перед загрозою найважчих мук не виявляли ані краплини активності, не годилися для виготовлення людей.

Тоді я взяв горилу і, обережно працюючи над нею, долаючи перепону за перепоною, створив нарешті першу свою людину. Робота ця забрала в мене цілий тиждень, щодня і щоночі я працював. Найважче було сформувати мозок: багато чого треба було додати, багато чого змінити. Коли я скінчив і створіння моє лежало переді мною забинтоване, зв’язане, нерухоме,- воно видалося мені добрим зразком негритянської раси. Тільки упевнившись, що життя його уже в безпеці, я зайшов до цієї кімнати, де застав Монтгомері в такому ж самому стані, як оце були й ви. Він чув крики створіння, що перетворювалося на людину, такі ж крики й вас стривожили. Спочатку я не повністю відкрив йому свої таємниці. Канаки теж дещо підозрювали. Від одного тільки мого погляду вони божеволіли зі страху. Сяк-так мені вдалося перетягнути Монтгомері на свій бік, але набагато важче було утримати канаків од утечі. Кінець кінчем троє з них таки втекли, прихопивши й яхту з собою. Багато витратив я часу на виховання тварини. Три-чотири місяці провозившись із нею, я трошки навчив її англійської мови, дав деякі поняття з рахунку і навіть навчив абетки. Правда, це давалося їй на превелику силу, хоча я бачив ідіотів ще тупіших. Починала вона з найпримітивніших речей - мозок її був абсолютно чистий, в неї не збереглося ніяких споминів із того, ким вона була раніше. Після того, як рани її зовсім позагоювалися, у неї залишилась тільки болісна вразливість та незграбність рухів. Коли вона навчилась трохи розмовляти, я привів її до канаків, аби там поселити.

Спершу вони чомусь страшенно злякались її. Це мене певною мірою образило, бо я був дуже вдоволений своїм досягненням,- але вона видалась такою лагідною й мирною, що за короткий час канаки звикли до неї і почали навіть дечому навчати її. Вона швидко переймала і точно повторювала все, що їй показували. Мені здається, що курінь собі вона збудувала навіть кращий, ніж у канаків. Серед них знайшовся один з місіонерськими нахилами і навчив її коли не читати, то принаймні складати літери. До того ж він прищепив їй деякі елементарні поняття моралі, і я не помічав, щоб у неї виявлялися коли-небудь тваринні інстинкти.

Після роботи я кілька днів спочивав і вже думав написати про все це звіт, щоб зацікавити англійських фізіологів. Та якось одного разу натрапив я на це створіння, коли воно сиділо навпочіпки на дереві і щось варнякало до двох канаків, які його дражнили. Погрозивши йому, я збудив у нього почуття сорому і сказав, що так робити людині не личить. Тоді я вирішив домогтися кращих результатів, перше ніж везти свій витвір до Англії. Згодом я таки домігся кращого. Але з часом моя робота все ж сходила нанівець,- день за днем у них просипалися вперті тваринні інстинкти, хоч я сподіваюся ще досягти успіхів. Я сподіваюся перебороти їхню тваринність. Ця пума...

Ото й уся історія. Канаки вже померли. Один випав з баркаса в море, другий помер, поранивши п’яту отруйною рослиною. Троє, що втекли на яхті, очевидно, затонули. Останнього... було вбито. Ну, що ж! Я створив інших. Спершу Монтгомері поводився так само, як ви, і тоді...

- Що саме сталося з останнім? - гостро спитав я,- з останнім канаком, якого було вбито?

- Річ у тім, що я, створивши чимало людиноподібних істот, створив одну...- тут він затнувся.

- Ну? - не вгавав я.

- Її ми вбили.

- Я не розумію. Ви хочете сказати...

- Так, вона вбила канака, а згодом ще кілька інших створінь. Ми довго на неї полювали. Вона вирвалася цілком випадково,- я й не ждав такої халепи. Вона була недокінчена. Власне, це була тільки спроба. Це була істота без рук і ніг, з жахливим лицем; вона повзала по землі, звиваючись, як гадюка. Вона була дуже сильна, невимовно розлютована стражданням і качалася по землі так, як ото бурі дельфіни у воді. Вона ховалася в заростях кілька днів, знищуючи все, що тільки потрапляло на очі, аж доки ми не загнали її на північну частину острова. Ми розбилися на групи й оточили її. Монтгомері хотів неодмінно бути зі мною. Той канак мав рушницю, і коли знайшли його тіло, ми побачили, що дуло рушниці зігнуте у формі літери «S» і все погризене... Монтгомері застрелив ту потвору. Після цього я обрав за взірець людську подобу, за винятком дрібних істот.

Він замовк. Я спостерігав за виразом його обличчя.

- Отак я працюю цілих двадцять років,- включаючи дев’ять років праці в Англії,- а й досі знаходжу у своїх створіннях якісь вади, що викликають у мені невдоволення і спонукають до подальших зусиль. Інколи я підіймаюсь вище середнього рівня, інколи падаю нижче, та ніколи не досягаю того, про що мрію. Я можу