Читати книгу - "Його останній уклін, Артур Конан Дойль"

сер, і розпитаєте його брата, полковника Валентайна?

- Гаразд, ми так і зробимо.

Нас провели до темної вітальні, куди за хвилину увійшов рослий, вродливий, білобородий чоловік років п’ятдесяти - молодший брат небіжчика. Засмучені очі, мокрі від сліз щоки, скуйовджене волосся - все свідчило про те, якого удару зазнала ця родина. Розповідаючи, як це сталося, він ледве вимовляв слова.

- Все це через отой страшний скандал,- сказав він.- Мій брат, сер Джеймс, був людиною високої честі. Він не зміг пережити такої ганьби. Це розбило його серце. Він завжди пишався своєю бездоганною службою, і раптом такий удар...

- Ми сподівалися, що він нам дещо пояснить і допоможе розібратися в цій справі.

- Можу вас запевнити: для нього це було не меншою таємницею, ніж для вас і для нас усіх. Він уже розповів поліції все, що знав. Звичайно, він не мав сумніву, що Кадоґен Вест винний. Але все інше було чистісінькою таємницею.

- А ви самі не можете пролити на неї світло?

- Я знаю тільки те, що чув або читав у газетах. Мені не хотілося б бути нелюб’язним, але зрозумійте, містере Холмсе: в нас велике горе, тож мушу просити вас скоріше закінчити цю розмову.

- Події розгортаються несподівано,- мовив мій друг, коли ми знову сіли в кеб.- Як він помер - природною смертю? Чи, може, бідолашний старий наклав на себе руки? Якщо ж так, то чи не спричинили це докори сумління за невиконаний обов’язок? Однак полишмо це питання на майбутнє. А тим часом берімося до Кадоґена Веста.

Самотня мати мешкала на околиці, в маленькому ошатному будиночку. Старенька була надто засмучена, щоб чимось допомогти нам, але поряд з нею ми побачили бліду молоду дівчину - вона відрекомендувалась нам як міс Вайолет Вестбері, наречена небіжчика,- остання з тих, хто бачив його того фатального вечора.

- Я нічого не розумію, містере Холмсе,- сказала вона.- Відтоді, як сталося це нещастя, я ні на хвилину не зімкнула очей, усе думаю, думаю, вдень і вночі думаю, все дошукуюся правди. Артур був найшляхетнішою, найвідданішою батьківщині людиною на землі. Він радше відрубав би собі праву руку, аніж продав довірену йому таємницю. Це неможливо, незбагненно для всіх, хто його знав.

- Але факти, міс Вестбері!

- Так, так, правду кажучи, я не можу їх пояснити.

- Чи потребував він тоді грошей?

- Ні, потреби його були дуже скромні, а платню він діставав велику. Він заощадив кілька сотень фунтів, і на Новий рік ми мали повінчатися.

- Чи не помічали ви, щоб він хвилювався? Прошу вас, міс Вестбері, будьте з нами цілковито щирою.

Пильне око мого друга помітило якусь зміну в її поведінці. Міс Вестбері почервоніла й завагалася.

- Так,- сказала нарешті вона.- Я відчувала, що його щось турбує.

- Як давно?

- Десь із тиждень тому. Він виглядав замисленим, схвильованим. Якось я почала його розпитувати. Він признався, що справді хвилюється й це стосується його службових справ. «Це настільки серйозно, що я навіть тобі не можу нічого сказати»,- мовив він. Більше я нічого не зуміла довідатись.

Холмс суворо поглянув на неї.

- Далі, міс Вестбері. Навіть коли вам здаватиметься, що це свідчить проти нього, розповідайте все одно. Ніколи не можна вгадати, що до чого призведе.

- Далебі, мені більше немає чого сказати. Один чи два рази мені здавалося, ніби він уже ладен щось розповісти мені. Якось увечері він заговорив про те, яка важлива ця таємниця, й додав, як я пам’ятаю, що іноземні шпигуни, безперечно, дорого заплатили б за неї.

Обличчя мого друга стало ще суворішим:

- Щось іще?

- Ні, він тільки сказав, що ми надто недбало поводимося з такими речами - зрадникові неважко буде викрасти ці папери.

- Він почав говорити про таке лише нещодавно?

- Так, зовсім нещодавно.

- Тепер розкажіть нам, що сталося того вечора.

- Ми зібралися до театру. Туман був такий густий, що наймати кеб було б марно. Отож ми пішли пішки, й наша дорога пролягала повз арсенал. Раптом він відскочив убік і зник у тумані.

- Без жодного слова?

- Вигукнув щось - і все. Я чекала на нього, але він не повертався. Тоді я пішла додому. Наступного ранку, коли відчинили контору, сюди прийшли розпитувати про нього. А о дванадцятій годині ми почули страшну новину. О, містере Холмсе, врятуйте його честь! Вона так багато важила для нього!

Холмс сумно хитнув головою.

- Ходімо, Ватсоне,- мовив він,- час їхати далі. Наступною нашою зупинкою буде контора, звідки викрадено папери.

- Спочатку проти молодика було багато доказів, але після наших допитів їх стало ще більше,- зауважив він, коли кеб рушив.- Майбутнє весілля - ось мотив, що дає привід до злочину. Природно, що йому потрібні були гроші. Йому вже спадало на думку викрасти папери, якщо він заводив про це розмову. І трохи не зробив цю дівчину своєю спільницею, навіть хотів уже розповісти їй про свій намір. Кепська річ.

- Але справді, Холмсе, невже репутація людини ні про що не свідчить? І до того ж, навіщо було кидати дівчину на вулиці й стрімголов бігти красти?

- Отож-бо! Це вагоме заперечення. Але історія все-таки страшна.

Містер Сідней Джонсон, старший клерк, зустрів нас у конторі з тією шанобливістю, яку незмінно викликала в усіх візитна картка мого друга. То був худорлявий непривітний чоловік середнього віку, в окулярах; від пережитого страху він зовсім змарнів на лиці, а руки його тремтіли.

- Прикра річ, містере Холмсе, дуже прикра! Ви вже чули про смерть начальника?

- Ми щойно з його дому.

- У нас тут усе переплуталось. Начальник помер, Кадоґен Вест помер, папери викрадено. А в понеділок увечері, коли ми зачиняли контору, все було гаразд - міністерство як міністерство. Боже милий, навіть подумати страшно! Щоб саме Вест скоїв отаку річ!

- То ви певні, що він винний?

- Більше нема кого підозрювати. А я довіряв йому, як самому собі!

- О котрій годині в понеділок зачинили контору?

- О п’ятій.

- Ви самі зачиняли її?

- Так, я завжди йду останнім.