Читати книгу - "Давній порядок і Революція, Алексіс де Токвіль"

оголошує, що якби заміну судових посад доручили самому урядові, суди небавом перетворилися б на прості ватаги комісарів,— навіть Мірабо вважає свої химери справою, втілення якої можна доручити тільки центральній владі.

Поширення цих ідей не обмежується самими книжками: вони проникають у всі голови, входять у звичаї та звички й прокладають собі шлях скрізь, до життєвих буднів включно.

Ніхто не вважає себе здатним довести до щасливого завершення серйозну справу, якщо в неї не втрутиться держава. Навіть сільські господарі — люди, які вельми вороже ставляться до будь-яких приписів,— і ті схильні до думки, що коли хліборобство не вдосконалюється, то в цьому переважно винен уряд, який дає надто мало вказівок та грошової допомоги. Один з них пише інтендантові роздратованим тоном, у якому вже відчувається Революція: «Чому б урядові не призначити інспекторів, які б раз на рік виїздили до провінцій, щоб на місці знайомитися зі станом обробітку землі, викладати господарям можливі способи поліпшення, вказувати їм, як доглядати худобу, як її годувати, вирощувати, продавати й на які ринки вести її продавати? Цим інспекторам варто було б призначити добротні ставки. Сільські господарі, які подали б зразки найліпшої культури, отримували б відзнаки».

Інспектори й хрести! Ось спосіб, який довіку не спав би на думку фермерові сеффолкського графства!

В очах більшості вже ніхто, крім уряду, не може забезпечити громадський порядок: народ боїться тільки вояків; власники лише до них відчувають певну довіру. І тим, і тим вояк дозорної команди уявляється не тільки головним захисником, а й самим втіленням порядку. «Кожен помітив,— заявляють Ґієннські провінційні збори,— що вже сам вигляд вояка дозорної команди має властивість стримувати людей, які налаштовані найворожіше до будь-якої дисципліни». Внаслідок цього кожному хочеться мати біля своїх дверей загін вояків. Архіви одного інтендантства переповнені такими проханнями; очевидячки, ніхто не підозрює, що захисник легко може перетворитися на господаря.

Емігрантів, які приїздять до Англії, найбільше дивує відсутність такої міліції. Вона вражає їх несподіванкою, а іноді викликає й презирство до англійців. Один емігрант — людина поштива, але своїм вихованням непідготовлена до того, що їй випало побачити,— пише: «Цілком справедливо буде сказати, що англієць, коли його обікрали, втішав себе, промовляючи, що принаймні в його країні немає дозорних команд. Інший невдоволений тим, що порушує спокій, проте, бачачи, як бунтарі повертаються до лона суспільства, втішає себе думкою, що закон сильніший за будь-які міркування щодо вигод. Утім,— додає він,— ці фальшиві ідеї поділяють далеко не всі: є розважливі люди, які дотримуються протилежних поглядів, і, врешті-решт, здоровий глузд мусить взяти гору».

Що ці дивацтва англійців можуть мати стосунок до їхніх вольностей, йому зовсім не приходить у голову. Він воліє пояснювати це явище більш науковими міркуваннями: «В країні, де вологість клімату й брак м'якості в кругообігові повітря,— каже він,— надають вдачі жителів певної похмурої барви, народ переважно схильний займатися важливими справами. Отже, природа англійської нації спонукає її займатися питаннями управління: французький народ тримається віддалік від них».

Отже, якщо уряд посів місце Провидця, природно, що кожен звертається до нього у своїх особистих потребах. І справді, ми знаходимо силу-силенну прохань, які, завше посилаючись на суспільну користь, проте, мають на увазі дріб'язкові особисті інтереси. Теки, в яких лежать ці клопотання, либонь, є єдиним місцем, де змішалися всі класи, які складають суспільство давнього порядку. Читання їх нагонить нудьгу: селяни просять відшкодування за втрачену худобу чи будинки; заможні власники просять, аби їм допомогли вигідно продати їхні землі; промисловці прохають у інтендантів привілеїв, які вбезпечили б їх від незручної конкуренції. Дуже часто трапляються власники мануфактур, які діляться з інтендантом думками про поганий стан своїх справ і просять його поклопотатися перед генеральним контролером про допомогу або позику. Очевидячки, для цього був асигнований фонд.

Самі шляхтичі подеколи стають наполегливими прохачами; в цьому випадку їхній титул можна розпізнати тільки з того, що вони жебрають вельми розгнуздано й упевнено. Головною ланкою для багатьох з них є п'ятипроцентний збір. А що їхня частка в цьому податку визначається радою за поданням інтенданта, то вони, звичайно, й звертаються до цього останнього для отримання відстрочки та полегшень. Я читав силу-силенну таких прохань, поданих шляхтичами — майже завше титулованими й часто-густо вельможами,— з причини малих їхніх доходів та розладу справи, як вони пишуть. Взагалі шляхтичі, звертаючись до інтенданта, пишуть «милостивий володарю»; водночас я помітив, що в цих випадках вони завше називають його «монсеньйор», як і буржуа.

Іноді в цих проханнях кумедно змішуються злидні й гордість. В одному з них шляхтич пише інтендантові: «Ваше чутливе серце ніколи не допустить, аби батька родини в моєму титулі обклали повним п'ятивідсотковим податком нарівні з батьком родини з простолюдинів».

У голодні роки, яких випало так багато у XVIII столітті, населення кожної провінції поголівно звертається до інтенданта й, очевидячки, тільки від нього сподівається отримати споживок. Правда й те, що за будь-якого нещастя кожен звалює вину на уряд; він винен у найбільш неминучих лихах; йому дорікають навіть за суворість клімату.

Отже, не дивуймося з того, з якою легкістю у Франції було відновлено централізацію на початку цього століття. Діячі 1789 року зруйнували її споруду, але її підмурок залишився цілим у душі самих руйнівників, і на цьому підмурку виявилося можливим одразу ж спорудити її знову й надати їй такої міцності, якої вона раніше ніколи не мала.

Розділ VII. Про те, що вже за давнього порядку у Франції столиця встигла набути такої переваги над провінціями й поглинала соки цілої держави так, як ніде в Європі

Не географічним розташуванням, не величиною й не багатством столиць зумовлюється їхня політична перевага над рештою регіонів держави; вона зумовлюється характером державного управління.

Лондон, який за кількістю жителів не поступається перед деяким королівством, досі не справляв панівного впливу на долю Великої Британії.

Ніхто з громадян Сполучених Штатів не уявляє собі, аби населення Нью-Йорка могло розпоряджатися долею американського Союзу. Навіть більше, в самому штаті Нью-Йорк ніхто й гадки такої не має, аби поодинока воля цього міста могла надавати справам того чи того спрямування. Між тим, Нью-Йорк нині має стільки жителів, скільки їх було в Парижі за тих часів, коли вибухнула Революція.

Сам Париж у добу релігійних війн був, порівняно з рештою простору королівства, не менш населений, ніж 1789 року; одначе він не мав вирішального голосу; за часів Фронди він — тільки найбільше