Читати книгу - "Бурлачка, Нечуй-Левицький"

опам’яталась у тиші й почала розглядати горницю, мебіль, фортеп’ян, дзеркала. Все приймало перед нею якийсь фантастичний вид. Фортеп’ян здавався для неї якимсь звіром, на чотирьох коротких ногах, стільці здавались сухими людськими кістками; важка софа неначе була схожа на домовину, а з здорових дзеркал неначе виглядали на неї якісь страшні упирі. Темний, хмарний зимній день насилу світив білим туманом. Страшні дива в здорових дзеркалах стали для неї ще страшнішими. Вона глянула на те дзеркало, де вперше побачила себе всю в квітках та стрічках, і для неї здалося, що вона бачить себе у тому дзеркалі блідою, жовтою на виду, старчихою.

А довгий широкий маятник коло стінного годинника тихо стукав серед страшної тиші. Василині здалося, що її поклали в домовину, спустили у яму й засипають землею. Грудки землі стукотять об домовину та все засипають її живою.

- Чи переплакала вже? - спитав Ястшембський, виглядаючи з кабінету. - Йди собі в пекарню до роботи. Ти знаєш, що мені треба ж колись оженитись.

- Навіщо ж ви мене дурили? Нащо ж я вас так вірно, так щиро кохала! - сказала Василина тоном зовсім не дитячим.

- Отак пак! Дурив! Ще вигадай що! - сказав Ястшембський, насвистуючи на всю хату пісеньку.

Настала весна. Розкішно зацвіли журавські садки. Ліс зазеленів. Соловейки защебетали. Василина згадала свою пишну Комарівку, свій садок, свою матір.

«Боже мій! Як же я вернусь до батька? Як же я вернуся у своє село? Що скаже мати? Що скажуть люди?» - думала Василина, слухаючи у садку соловейків.

А Ястшембський сливе кожного вечора катав на чудовому коні до панни Броніслави. Василина знала, куди він їздить, проводила коня очима через греблю, доки він не пірнав у зелених садках.

«Бодай ти, коню вороненький, з ним назад не вернувся»,- думала Василина, дивлячись услід Ястшембському через тин з зеленого садка.

Дорогою йшов Василь Кравченко. Василина вгляділа його й оступилась у молодий вишняк. Василь став, подивився на неї через рідке листя страшними очима й показав кулак:

- Ховайся, ховайся, дівчино! Час тобі скидати квітки та покривати голову хусткою! - крикнув Василь і пішов вулицею.

Василина затрусилась і отерпла вся. У неї отерпли навіть пальці на руках.

Щовечора Василина проклинала слід Ястшембського й щовечора виходила вона на греблю виглядати його.

«Коли вернеться на ніч додому, то, може, він мене ще любить, а як заночує, то я пропала навіки»,- думала Василина, дивлячись на шлях.

Вона вийшла одного вечора на шлях і йшла тихо по греблі під густими вербами. Тільки вона наблизилась до густих лоз, лист зашелестів, з-за кущів вискочили парубки, вхопили Василину за руки, обрізали коси ножицями та й побігли по греблі. Василина тільки крикнула. В неї дух забився.

- Минулося твоє дівування! Ось твоя дівоча честь! - крикнув до неї один парубок, піднімаючи вгору у руці довгу розкішну косу.- Тепер ти покритка. Оце тобі пани та паничі!

Парубки побігли через греблю. Василина вернулась до двору, плачучи. У пекарні молодиці й наймити підняли її на сміх. Одарка знайшла хустку й зав’язала Василині голову. А вранці на посесорових воротях знов стриміла віха, знов ворота були обмазані дьогтем.

- За що ж ти, боже, так караєш мене, молоду? За що ж люди запагубили мій вік молодий, мою честь? - плакала та приказувала Василина.

Другого дня вернувся Ястшембський додому й вглядів Василину, зав’язану хусткою. Василина жалібно подивилась йому в очі. Вона думала, що Ястшембський її пожалує, пригорне до себе. А він осміхнувся й тільки промовив: «Та й гарна ж ти, Василино, й молодицею, як гарна була дівкою». Сказав ті слова й пішов собі в покої, посвистуючи.

- Бодай з тебе сміялись всі люди довіку! - сказала Василина й почутила в душі, що вона перестає любити Ястшембського.

Цілий день Василина не виходила за двір. Вона ховалась од людей. Для неї здавалось, що всі люди осміють її. Хустка на голові давила її каменем.

Настав вечір, сумний; страшний вечір. Василина крадькома пішла у садок, вийшла на гору і ненароком глянула на синій далекий ліс кругом рідного села. Вона згадала за батька й матір.

- Світе мій ясний! Як же я тепер вернуся до батька, до матері? Що вони мені скажуть? Що скажуть за мене комарівські люди! Бодай я була на світ не родилась!

Василина стояла під грушею. Надворі темнішало. Густа тінь під деревом чорніла, як серед ночі. Василина прихилилась до груші й неначе задрімала. Сором, жаль і ненависть до Ястшембського одібрали од неї памороки. Вона стояла ні жива ні мертва. Перед нею на долині зеленів густою темною зеленого масою розкішний садок, вкритий останнім одлиском заходу, а нижче, на долині, ледве мріла в ставу вода, одбиваючи червонувате небо. В садку було тихо, як у хаті. Під грушею було поночі, як уночі.

Перед Василиною неначе сонце блиснуло серед неба й облягло якусь долину чудовим раннім світом. Василина впізнає широку комарівську долину, всю залиту садками у білому цвіту. Розкішні яблуні та груші в цвіту неначе ворушаться, пливуть по воді, дрижать у легкому тумані. От перед нею пливе, неначе по воді, батьків садок, а серед садка хата. Хата у білих вишнях, перемішаних з сріблом та туманом, легко ворушиться й все пливе та пливе тихо, як дивний сон. Дивиться вона, аж серед садка стоїть вона сама, в неї вся голова у вишневому цвіту, а на плечах висять гарні, широкі та довгі стрічки до самого долу. Стрічки спадають на червоні чоботи, на зелену траву. Вона бачить себе, неначе в здоровому чудовому дзеркалі серед зеленого садка та квіток. Дивиться вона на себе, аж вона стає маківкою з зеленим листом, з червоними чудовими квітками. Десь узявся Ястшембський і почав обривати ту маківку; він обривав листя, обривав пуп’янки, а після почав зривати квітки. Вона бачила, як Ястшембський вирвав маківку з корнем. У Василини заболіла душа. Вона крикнула й опам’яталась.

На небі висипали зорі, як золоте насіння. Василина глянула на небо, на зорі, на садок і впізнала панський двір. Десь далеко на кутку дівчата співали на улиці. Василина затрусилась.

«Прощай, моя косо, моя дівоча красо! Прощай, моє щастя!» - подумала Василина й пішла в хату.

Ястшембський купив Василині дорогу червону хустку з