Читати книгу - "Голодна воля, Мирний"

от чо­го доб­ро­го, Йо­си­пен­ка по­са­дять на ка­зенні хліба. По цілим тиж­ням жив Йо­си­пен­ко у місті і не раз йо­го ту­го на­биті гро­ши­ма ки­шені пустіли. Одар­ка сер­ди­лась, ла­ялась, ла­ялась: усе на­жи­те доб­ро роз­не­се та роз­во­ло­че на старість! Вий­дуть з дво­ру - десь прий­деться під чу­жим ти­ном зди­ха­ти, Йо­си­пен­ко тілько крек­тав та все знай но­сив гро­ши­ки.

- Куди ти їх но­сиш? Чи не міським хльоркам?- роз­сер­див­шись, спи­та­ла во­на йо­го. Йо­си­пен­ко увесь затіпав­ся.

- Чи не збо­же­воліла ти?- од­ка­зав він.- Он кри­во­го чор­та ви­пус­ти­ли… Хоч, щоб я на йо­го місце сів? Йо­си­пен­чи­ха за­мовк­ла;

Та не за­тих, не за­мовк людський по­говір: дво­рові не шеп­та­ли­ся, а вго­лос го­моніли між со­бою, що як не кру­ти, а прав­да своє візьме. Най­більше всіх го­во­ри­ла Ориш­ка. Во­на до­во­ди­лась яко­юсь ро­дич­кою Хом­ки, і її сер­це боліло, що без­не­вин­но каліка страж­дає.

Йосипенчиха терпіла, во­на жда­ла, по­ки скінчиться діло.- Я їх пе­ре­бе­ру, я їх пе­ре­чи­щу!- сва­ри­лась во­на, за­та­ю­ючи на серці зло.

Після різдва діло скінчи­ло­ся - не знай­шли ви­ну­ва­то­го. Лю­ди ще по­го­моніли тро­хи та й за­мовк­ли: у їх свої нуж­ди, свої нез­го­ди, котрі ближ­че до­хо­ди­ли до сер­ця, ніж чу­же ли­хо. Тоді са­ме ви­па­ла чер­га Йо­сипен­чисі про­мо­ви­ти своє сло­во. Без­бо­яз­но во­на йо­го ви­мо­ви­ла і на­пе­ред всього до Ориш­ки: що за збірню во­на з усього світу поз­би­ра­ла? Звідти все ли­хо встає. На­що їй, оди­нокій, такі хо­ро­ми зай­ма­ти, - пе­ре­вес­ти її до ко­ва­ля. У ко­ва­ля не­має дітей, ха­та прос­то­ра - помістяться. Ориш­ка, мо­же б, і сло­ва не ска­за­ла за те, ко­ли б справді во­на бу­ла са­ма, а то ко­ло неї Хом­ка, Мот­ря, кот­ра до­ход­жу­ва­ла послідні дні: не сьогодні-завт­ра до­жи­дав­ся ще но­вий жи­лець… Ориш­ка за­би­ла бу­чу.

- Як се так? Чо­го се так?

- Ти ще й базіка­ти? З гузд­ром ви­ки­ну з дво­ру!- крик­ну­ла на неї Йо­си­пен­чи­ха і да­ла стро­ку на два дні.

Оришка ки­ну­лась у місто до Ва­си­ля. Прий­шов і Ва­силь уве­чері. По­ра­ялись, що ро­би­ти, як бу­ти. Ва­силь ки­нув­ся до зад­во­ро­вих. У Ка­бан­ця ха­та на дві по­ло­ви­ни і дру­га по­ло­ви­на пус­тує. Чи не пус­тив би ти бра­та? Ка­ба­нець поніс, що хоч у йо­го справді дру­га по­ло­ви­на пус­тує, тілько те­пер вік та­кий - ні об віщо рук за­че­пи­ти. Ва­силь по­обіцяв три рублі у рік зап­ла­ти­ти. Ка­ба­нець зго­див­ся і тієї ж ночі Ва­силь пе­реніс усе своє збіжжя і пе­ревів Мот­рю.

- А я чо­го тут бу­ду зос­та­ва­тись? І я піду за то­бою, - ска­за­ла Ориш­ка і собі пе­рей­шла.

Вона ро­щи­ту­ва­ла, що що­ден­ний пай­ок за неї бу­де поміччю і для бо­ля­щої Мотрі. Хом­ка ж, по­ки знай­де служ­бу, сяк-так пе­реб'ється. На дру­гий день во­на пішла у двір за пай­ком.

- Ти зовсім з дво­ру пе­реб­ра­ла­ся? Хіба я тобі так веліла? Не­ма тобі пай­ка.

Сумна, не­ве­се­ла вер­ну­ла­ся Ориш­ка до­до­му і не Хва­ли­ла­ся Мотрі, щоб, бу­ва, не стри­во­жи­ти. Во­на ска­за­ла тілько Ва­си­леві, що тро­хи не опівночі прибіг довіда­ти­ся, чи все бла­го­по­луч­но.

- Собаки! - скрикнув Ва­силь.- Те­пер, ко­ли діло скінчи­ли, во­ни зад­ра­ли кир­пу, а то бу­ло ду­же пох­ню­пи­ли.

- А я ду­маю, Ва­си­лю, цього діла не ки­да­ти, - про­во­дя­чи йо­го геть за хутір, зно­ву про своє ра­ялась Ориш­ка.- Я піду до ми­ро­во­го жалітись. Чи ви­ход­жу що, чи ні, а вже піду. У нас ли­бонь ми­ро­вий, ка­жуть, доб­рий чо­ловік.

- Пан!- од­ру­бав Ва­силь.

- Та вже хоч і пан, а ко­ли він спра­вед­ли­вий, то не до­пус­те усякій по­гані зну­ща­тись над на­ми. Хіба я да­рем­но цілий вік ро­би­ла, си­лу втра­ча­ла? Що не­ма тілько па­ни­ча тут, а то б не бу­ти йо­му уп­рав­ля­ющим. По­ба­чи­ли б тоді, як то во­но лег­ко з сво­го тяг­ти­ся.

- Кому, їм бу­де труд­но? Ма­ло гро­шей нак­ра­ли?- од­ка­зав Ва­силь.

- Авжеж і кра­дуть. Те дво­ри­ще, де ши­нок був, собі одг­ро­мив, на вес­ну, чу­ла, бу­дуть пе­рест­ро­юва­ти та пе­ре­роб­лю­ва­ти. Заїжджий двір ро­би­ти має. Улітку - що тут то­го чу­ма­ка їде - страх. По копійці - скілько-то тих копійок?..

Невеселі розс­та­лись во­ни за ху­то­ром. Ва­силь пішов у місто. Ориш­ка вер­ну­ла­ся до­до­му. Не­ве­лич­ка хат­ка зда­ла­ся їй та­кою сум­ною, та­кою глу­хою-тісною, що й ди­ха­ти важ­ко, не те щоб по­вер­ну­ти­ся у їй вільно. Во­на ляг­ла і цілу ніч про­ду­ма­ла про свою до­лю, про людську неп­рав­ду, що і без то­го гірке жит­тя загірчи­ло. Та як не гірко їй бу­ло, Ориш­ка не та­ка лю­ди­на, щоб мовч­ки терпіти. Во­на мов­ча­ла, по­ти Мот­ря не­ду­гу­ва­ла, а як Мот­ря підве­ла­ся, по­ро­див­ши на мас­ниці си­на Кар­па, - Ориш­ка пішла зно­ву у двір пра­ви­ти провіанту.

- На те суд є, на те прав­да у лю­дей!- сва­ри­ла­ся во­на.

Йосипенчиха і го­во­ри­ти не схотіла.

Оришка тоді ки­ну­лась до пос­ред­ни­ка. Во­на зна­ла йо­го ще не­ве­лич­ким хлоп­чи­ком, як бу­ва­ло приїжджав він з своїм батьком до ста­ро­го Гам­зи побіга­ти­ся та по-гу­ля­ти­ся з Гам­зен­ком, тоді ще теж не­ве­лич­ким. Во­на усе роз­ка­за­ла пос­ред­ни­кові, при­га­да­ла і те, як ко­лись, по­тай­но од усіх, на­го­ду­ва­ла морк­вою.

- Добре, доб­ре, я ска­жу, - по­обіцяв пос­ред­ник.

Оришка вер­ну­ла­ся до­жи­да­ти. Так че­рез тиж­день кли­чуть її у двір.

- Чого?

- Іди провіанту бра­ти.

- Не піду я. Хай сю­ди при­си­лає!- ка­вер­зу­ва­ла вже Ориш­ка.

Пройшов ще з тиж­день. Ко­ли ве­зуть па­ро­ви­цею провіант до Ориш­ки: не­до­да­не щось більше, ніж за місяць, і ще й на місяць упе­ред.

- Отак би й дав­но.

Минає зи­ма, нас­тає вес­на. Хлібо­роб об­див­ляється плу­ги, бо­ро­ни, во­зи, літню хлібо­робську спра­ву. Швид­ко час нас­та­не яри­ну засіва­ти. Ко­ли теп­лом дер­жа­ти­ме, то й до пас­ки, а то - за­раз після провід.

- Чи ти, Ва­си­лю, і вік ду­маєш віку­ва­ти на тій станції? - пи­та раз Ка­ба­нець Ва­си­ля, що прибіг у неділю по­ди­ви­ти­ся на си­на, довіда­тись, чи все бла­го­по­луч­но до­ма.

- А що? - по­ну­ро пи­та Ва­силь.

- Як що? Ти б, мо­же, приг­лядів шма­то­чок по­ля.

- Та чим йо­го зо­ра­ти? Пальця­ми?

- А хіба пальця­ми не вгри­зеш? - жар­тує Ка­ба­нець і, тро­хи по­мов­чав­ши, повів річ, що во­но аби хіть, то мож­на і не ма­ючи сво­го то­ва­ру. Ко­го поп­ро­хав, хто б мо­же з ним спряг­ся та й про­ко­пир­са­ли ті де­ся­тин з п'ять.

- Не з на­шим пис­ком! - гор­до од­ка­зав Ва­силь.- Як йо­му про­ха­ти-клан­да­ти - і так як-не­будь пе­реб'ємся.

І пішов Ва­силь у місто га­ня­ти чу­жих ко­ней, ду­ма­ючи, що ко­ло землі - не йо­му хо­ди­ти, не йо­го до­ля є - хлібо­робська до­ля. Одні жінки, си­дя­чи до­ма, не так і не те ду­ма­ли. Ориш­ка ба­чи­ла, що провіант їй іти­ме тілько до мас­ля­ної, а там - годі. Тре­ба ж бу­де і тоді щось ку­са­ти. Не­дов­го ду­мав­ши, во­на мет­ну­ла­ся роз­шу­ку­ва­ти не­ве­лич­ко­го клап­тя землі. Од­но­му ку­ма, дру­го­му так доб­ра знай­ома, во­на не­дов­го і біга­ла. При­го­вори­ла од­но­го ку­ма