Читати книгу - "Потайна кімната, Йорн Лієр Хорст"

ні марки авта, ні дня чи години, коли саме це було. Водія шукали, проте не знайшли.

Унизу, під всіма паперами, лежав конверт з написом: «Випадкові свідчення». Кожне свідчення підписане датою, коли його отримали, і пронумероване, однак якусь систему годі було помітити.

Ліне ретельно вивчала кожний папірець. Більшість свідків телефонували першого тижня, їхні покази були записані на окремих бланках. Деякі імена вона вже впізнавала з попередніх допитів.

На самому дні папки з випадковими свідченнями лежала виписка зі списку учнів тієї школи, де навчався Симон Мейєр. Список було укладено ще за десять років до його зникнення, при цьому не додавалося ніякого пояснення, чому він потрапив до справи, хіба, може, слідчі хотіли мати імена однолітків Симона, які могли б щось знати. Крім учнів Симонового класу й паралельних класів, докладалися ще списки випускників попереднього й наступного років. В одному зі списків Ліне знайшла й ім’я Леннарта Клаусена. Вона їх сфотографувала й далі взялася гортати свідчення.

У більшості випадків ішлося про спостереження поблизу того місця, де зник Симон Мейєр. Багато хто бачив його на велосипеді й з вудочкою. Та здебільшого повідомляли про автомобілі або пішоходів. Кілька свідків згадали про бігуна й чоловіка з маленьким собачкою. Окремо лежав стосик звернень від людей, котрі нібито бачили Симона Мейєра живим в інших регіонах країни, і довгий писаний рукою лист ясновидиці, яка повідомляла, що зниклий хлопець похований під камінням. Тут пасував би ще й анонімний донос на Бернгарда Клаусена як убивцю, але нічого подібного Ліне не знайшла.

Ліне заходилася ще раз гортати матеріали справи, про всяк випадок. Затрималася на листі ясновидиці. Поліція таки провела пошуки з собаками у трьох гравійних кар’єрах, а це свідчило, як мало реальних зачіпок вона мала, якщо хапалася за найменший шанс. Ліне сфотографувала і лист, і пошуковий звіт кінологів. Ясновидиці завжди мали неабияку популярність серед читачів. Якщо дійде до статті, треба буде використати кілька абзаців з листа.

Бігуна й чоловіка з цуциком ідентифікували й допитали. Чоловік розповів про маршрут прогулянки, але більше нічого цікавого додати не зумів. Та все ж Ліне записала собі його дані. Якийсь альтернативний пасаж міг би з цього вийти. Ану ж, песик досі живе, подумала вона й уявила фото песика як ілюстрацію до статті.

За годину повернувся Адріан Стіллер.

— То як, довідалася щось цікаве? — запитав він.

Ліне похитала головою.

— Тут усі матеріали? — поцікавилася вона.

— Усе, що нам передали. А чому питаєш? Чогось бракує?

— Просто сподівалася, що свідчень буде більше.

Стіллер сів.

— Оце проблема в давніх справах, — промовив він. — Свідчення лежать то тут, то там, і коли справу здають в архів, їх годі зібрати докупи. Деякі повідомлення фіксуються, але не вносяться до реєстру, а деякі вважаються нецікавими чи несуттєвими і безслідно зникають.

— Щось дуже схоже на редакцію газети, — усміхнулася Ліне.

— Особливо це стосується таких справ, як ось ця, коли всі вважають, що йдеться про утоплення, нещасний випадок, — пояснив Стіллер. — Але тепер система досконаліша, ніж раніше.

— Ви розмовляли з Ульфом Ланде? — запитала Ліне. — Тодішнім старшим слідчим?

— Лише побіжно. Ми не обговорювали суті справи. Спершу переглянемо її тут.

— То він може володіти інформацією, якої немає в теці?

— Залежить від того, над якими гіпотезами вони працювали і яких висновків дійшли, — сказав Стіллер. — Ідеться не про висновки, внесені у звіти, а про ті висновки, які читаються між рядками.

Ліне склала стосиком усі папери, перетягнула їх еластичною стрічкою.

— Що допомогло б розкрити справу?

— Гарна підказка, — відповів Стіллер. — Унікальна інформація.

19

Адріан Стіллер підійшов до вікна, глянув униз. Ліне Вістінґ сіла в авто й заднім ходом виїхала з паркувального майданчика для відвідувачів.

Щось вона знає, подумав він. За чимось конкретним нишпорила в старих паперах, але не знайшла.

Стіллер повернувся до свого кабінету, переглянув відеозапис з камери в нарадчій кімнаті. Ліне сфотографувала протоколи кількох найперших допитів і лист ясновидиці, але складалося враження, що папка з випадковими свідченнями зацікавила її найбільше. Вона перебрала її кілька разів, ніби хотіла впевнитися, чи нічого не пропустила.

Він і сам погортав свідчення у папці. Завжди цікаво нишпорити в давніх справах, спостерігати, як їх змінив час. Це як у старому будинку з ледь помітними пошкодженнями й змінами, які з часом переростають у глибокі тріщини й руйнують, здавалось би, монолітну конструкцію. Власне, через недолугий фундамент у «справі Єршьо» важко було визначити, йшлося про нещасний випадок чи злочин.

Стіллер взяв мобільний і зателефонував головному слідчому.

— Є новини? — запитав Ульф Ланде.

— Я лише взявся переглядати справу, однак не певний, чи отримав усі матеріали. Не бачу загальної теки.

У деяких великих справах адміністративні документи, які не мають юридичної ваги, підшито в окремих теках.

— Цілком можливо, — відповів Ульф Ланде. — А вона тебе теж цікавить?

— Хотілось би знати, що в ній.

— Запитаю в архіві, — пообіцяв Ланде.

Стіллер подякував.

— До мене приходила одна журналістка, яка теж цікавиться цією справою, — сказав він. — Очевидно, захоче поспілкуватися і з тобою.

— Он як?

Стіллер глянув на відеозапис, досі ще його не вимкнув.

— Ліне Вістінґ. Я трохи знаю її по іншій справі. Дуже ретельна. Увага преси нам не завадила б. Публікації часто приводять до появи нових свідків.

Судячи з голосу, Ульф Ланде не надто зрадів. Слідчі по-різному реагували, коли їм потрапляли до рук давні, нерозкриті справи, які треба було розкрити. Одні відчували щиру вдячність, інші сприймали надмірну увагу як нагадування про свою поразку. Ульф Ланде належав до тих, котрі будь-що сприймали за критику своєї роботи і вкрай неохоче ділилися інформацією. Дуже йому не хотілось, аби хтось інший докопався до розгадки.

Адріан Стіллер далі дивився відеозапис: він саме ввійшов до нарадчої кімнати, де сиділа Ліне Вістінґ. За весь час, що він працював з нерозкритими старими справами, ще жодний злочинець не розкаявся і не забажав очистити своє сумління. Жодний не прийшов і не зізнався у скоєному. Злочинця завжди треба було вистежувати й ловити.

Він увімкнув звук і почув власні слова про те, що для розкриття давньої справи потрібна гарна підказка. Може, така з’явиться завдяки зацікавленню Ліне?

Доки він думав, монітор згаснув.

Йому не давало спокою, що Ліне, імовірно, знала щось таке, чого не знав він.

20

Вістінґ забрав мобільний на головній прохідній. Два пропущені дзвінки, обидва з одного номера. Він вийшов за товсті мури, і телефон знову задзвонив. Вістінґ не квапився відповідати, спершу хотів сісти в авто.

— Юнас Гільдре, «Даґбладет». Ми розмовляли вчора.