Читати книгу - "Відьмак. Хрещення вогнем"

віддалік, – то втікачі з Кернів. Як бачте, самі баби із дітлахами. Було їх більше, але Нільфгард налетів на їхню групу три дні тому, вирізав та розігнав. Надибали ми їх у лісах і тепер разом ідемо.

– Сміливо йдете, – дозволив собі зауваження Ґеральт. – Гостинцем та зі співами.

– Не здається мені, – ворухнув бородою ґном, – щоби марш із плачем був кращим рішенням. Від Діллінжену ми лісами йшли, тихо й скрито, а як війська пройшли, вийшли на гостинець, аби час надолужити.

Урвав себе, розглянувся по бойовиську.

– До таких картин, – кивнув на трупи, – ми вже звикли. Від самого Діллінжену, від Яруги, на гостинцях тільки смерть… Ви з оцими йшли?

– Ні. Нільфгард купців вирізав.

– Не Нільфгард, – покрутив головою ґном, спокійно дивлячись на вбитих. – Скойа’таелі. Регулярне військо не стане стріли з трупів витягати. А добра стріла півкрони коштує.

– Знається, – буркнула Мільва.

– Куди йдете?

– На південь, – відразу відповів Ґеральт.

– Не раджу, – Золтан Хівай знову похитав головою. – Там справжнє пекло, вогонь і погибель. Діллінжен уже точно захоплено, все більші сили Чорних Яругу переходять, у будь-який момент заллють усю долину на правому березі. Як бачте, вони вже й попереду є, на півночі, йдуть на місто Брюґґе. Тож єдиний зараз розумний напрям для втечі – це схід.

Мільва красномовно глянула на відьмака, а відьмак утримався від коментаря.

– Ми саме на схід прямуємо, – продовжував Золтан Хівай. – Єдиний шанс – це за фронт перейти, а зі сходу, від річки Іни, рушать же темерійські війська. Тож хочемо просіками лісовими йти до узгірь Турлоу, потім Старим Шляхом до Соддену, до річки Хотлі, що в Іну впадає. Як хочете, разом підемо. Якщо не стане вам на заваді, що повільно. Ви маєте коней, а нам втікачі темп сповільнюють.

– Вам же, – відізвалася Мільва, проникливо на нього дивлячись, – те нє стає на заваді. Ґном, навіть із багажем, піхом тридцять миль у день зробити може, майже стільки, скільки кінна людина. Я знаю Старий Шлях. Без біженців були б ви над Хотлі за якихось три дні.

– То ж баби із дітьми, – Золтан Хівай виставив бороду й черево. – Не залишимо ми їх на ласку долі. А ви б щось протилежне нам порадили, га?

– Ні, – сказав відьмак. – Не порадили б.

– Радий чути. Значить, перше враження мене не підмануло. Тож як? Ідемо у компанії?

Ґеральт глянув на Мільву, лучниця кивнула.

– Добре. – Золтан помітив той кивок. – Тоді у дорогу, поки нас на гостинці який патруль не надибав. Але спочатку… Йазоне, Монро, понишпорьте по возах. Як щось пожиточне там залишилося, забрати під ноль. Фіґґісе, перевір, чи наше колесо пасує до того малого фургончика. Був би він для нас у самий раз.

– Пасує! – крикнув за хвилину той, який таскав колесо. – Як влите сидить!

– А бач, баранячий ти лобе! Ще дивувався учора, як я тобі наказав те колесо взяти й нести! Монтуй! Допоможи йому, Калебе!

За приголомшливо короткий час віз небіжчиці Вери Левенгаупт, забезпечений новим колесом, обдертий від брезенту й усіх непотрібних елементів, було витягнуто з рівчака на шлях. Мигцем звалили на нього увесь багаж. Після роздумів Золтан Хівай наказав посадити на віз ще й дітей. Наказ його виконали не відразу – Ґеральт помітив, що біженки косяться на ґномів і намагаються триматися подалі.

Любисток із явним несхваленням поглядав на двох ґномів, які приміряли стягнений з трупів одяг. Інші шукали серед возів, але не знайшли чогось гідного уваги. Золтан Хівай свиснув, сунувши у рота пальці, даючи їм знати, що час кінчати мишкування, після чого професійним поглядом оглянув Плітку, Пегаса й карого Мільви.

– Верхові, – ствердив, із невдоволенням крутячи носом. – Значить, непридатні. Фіґґісе, Калебе, за дишла. Будемо мінятися у запряжці. Маааарш!

* * *

Ґеральт був упевнений, що ґномам скоро доведеться залишити добутого воза, коли той добряче зав’язне на розм’яклих просіках, але він помилявся. Карли були сильними, наче бики, а шляхи, що вели на схід, виявилися трав’янистими й не дуже грузькими. І далі безперервно дощило. Мільва стала похмурою і злою, якщо відгукувалася, то тільки щоб висловити переконання, що у будь-який момент у коней потріскається розм’якла роговина на копитах. Золтан Хівай у відповідь облизувався, придивлявся до копит і казав, що він майстер з приготування конини, чим доводив Мільву до сказу.

Утримували вони постійний стрій, у центрі якого був віз, що тягли вони його навпереміну. Попереду воза марширував Золтан, поряд із ним їхав на Пегасі Любисток, пристаючи до папуги. За возом їхали Ґеральт із Мільвою, а наприкінці волоклися шестеро жінок з Кернів.

Провідником зазвичай був Перцифаль Шуттенбах, довгоносий гном. Поступаючись ґномам зростом і силою, він дорівнював їм витривалістю, а спритністю – значно перевершував. Під час маршу безперестанно присідав, шурхотів у кущах, виривався уперед і зникав, після чого з’являвся раптово й нервовими, мавпячими жестами подавав здалеку знак, що усе в порядку, можна йти далі. Часом він повертався і швидко переповідав про перешкоди на шляху. Скільки б разів не повертався, завжди мав для четвірки дітлахів, які сиділи на возі, жменю ожини, горіхів чи якісь дивовижні, але явно смаковиті корінці.

Швидкість вони мали потворно повільну, марширували просіками три дні. Не наштовхнулися ні на які війська, не бачили димів чи заграв. Утім, самими вони не були. Розвідник Перцифаль кілька разів доповідав їм про групи біженців, які ховалися у лісах. Кілька таких груп вони минули, причому якомога швидше, бо міни озброєних вилами та колунами хлопів не заохочували до зав’язування контактів. Висловлювалася пропозиція вступити у перемовини й залишити якійсь із груп біженців жінок з Кернів, але Золтан був проти, а Мільва його підтримала. Жінки також аж ніяк не квапилися залишати компанію. Було це тим більше дивно, що ставилися вони до ґномів із явною, сповненою страхом недоброзичливістю і дистанціюванням, майже ніколи не відгукувалися, а на кожній із зупинок трималися на узбіччі.

Ґеральт списував поведінку жінок на трагедію, яку вони нещодавно пережили, втім, підозрював, що причиною недоброзичливості також могли бути занадто розкуті манери ґномів. Золтан і його компанія лаялися настільки ж бридко й часто, як папуга, називаний Фельдмаршалом Дудою, але мали багатший репертуар. Співали свинські пісеньки, в чому, зрештою, всіляко допомагав їм Любисток. Плювалися, шмаркалися у пальці й голосно перділи, що зазвичай було причиною смішків, жартів і взаємного під’юджування. У кущі ходили тільки за насправді великою потребою, із потребами легшими не утруднювали себе далеким ходінням. Це остаточно розлютило врешті Мільву, яка добряче вилаяла Золтана, коли той уранці висцявся у