Читати книгу - "Містер Мерседес"

ви мусили занести все це нагору якомога швидше, – додав Піт. – Від холодної їжі мало радості.

– Я бачу, до чого ви ведете, – сказала місіс Трелоні, – і я вас запевняю… – невеличка пауза, – ви, джентльмени, заливаєтеся не на ту стежку. Я поклала ключ до сумки відразу ж, щойно вимкнула двигун, це найперше, що я завжди роблю. А щодо коробок, то вони були зв’язані разом в один стос… – щоб продемонструвати розміри пакунка, вона розсунула руки приблизно на вісімнадцять дюймів[93], – і таким чином нести це було дуже легко. Сумочку я повісила собі на лікоть. Дивіться. – Вона зігнула руку, повісила на неї сумку і пройшлася по великій кімнаті, тримаючи невидимий стос коробок з «Багаї». – Бачите?

– Так, мем, бачимо, – сказав Ходжес. Він також побачив іще дещо.

– А щодо «якомога швидше» – ні. Аж ніяк, оскільки вечерю все одно треба було розігрівати. – Вона на мить замовкла. – Звісно, шоле зард не треба. Навіщо розігрівати рисовий пудинг. – Вона видала невеличкий смішок. Не загиготіла, подумав Ходжес, але приснула. Оскільки чоловік у неї помер, її, либонь, можна було б назвати вдовичкою-сміхункою. Його неприязнь поповнилась новим шаром – таким тонким, майже невидимим, але все ж таки. Все ж таки.

– Отже, дозвольте мені переповісти ваші дії після того, як ви приїхали на Озерну авеню, – сказав Ходжес. – Куди ви прибули трохи пізніше сьомої.

– Так. Хвилині о п’ятій по сьомій. Можливо, трішечки пізніше.

– Угу-угу. Ви поставили машину… де? За три чи чотири під’їзди звідси?

– Не далі як за чотири. Мені були потрібні лиш два вільних парковочних місця, щоб я могла поставити машину, не здаючи назад. Ненавиджу здавати назад. Я завжди завертаю не в той бік.

– Авжеж, мем, у моєї дружини така сама проблема. Ви вимкнули двигун. Ви витягли ключ із замка запалювання і поклали його собі до сумки. Повісили сумку на лікоть і підхопили коробки з їжею…

– Стос коробок. Зв’язаних докупи міцним шпагатом.

– Правильно, стос. І що далі?

Вона подивилася на нього так, немов серед усіх ідіотів у загалом ідіотському світі він був ідіотом найвищого ґатунку.

– Далі я вирушила до будинку матері. Подзвонила в домофон і місіс Гарріс – доморядниця, ви знаєте, – мене впустила. По четвергах вона йде відразу ж, як я приходжу. Я піднялась ліфтом на дев’ятнадцятий поверх. Сюди, де ви зараз ставите мені запитання, замість того, щоб сказати мені, коли я зможу зайнятися моєю машиною. Моєю викраденою машиною.

Ходжес подумки нагадав собі запитати в доморядниці, чи бачила вона, коли йшла додому, «мерседес» місіс Трелоні.

Піт спитав:

– Місіс Трелоні, у який момент ви дістали ключ із сумки знову?

– Знову? Навіщо б мені…

Він підняв ключ, демонструючи наочно:

– Щоб замкнути вашу машину, перед тим як іти до будинку. Ви ж її замкнули, хіба не так?

На мить непевність зблиснула в її очах. Вони обидва це відзначили. І враз вона пропала.

– Звичайно, що замкнула.

Ходжес вчепився в неї очима. Вона зиркнула вбік, крізь велике панорамне вікно на озеро, але він знову вловив її погляд.

– Добре подумайте, місіс Трелоні. Загинули люди, і це дуже важливо. Чи пам’ятаєте ви, зокрема, як управлялися з коробками з їжею, коли діставали ключ з сумки і натискали кнопку ЗАМКНУТИ? Чи бачили, як блимнули на підтвердження фари? Вони ж мусять блимнути, ви це знаєте.

– Звісно, я знаю. – Вона закусила нижню губу, усвідомила це і перестала.

– Ви точно все це пам’ятаєте?

На мить будь-який вираз покинув її обличчя. А потім з усім отим дратівливим тріумфом спалахнула усмішка зверхності.

– Чекайте. Тепер я згадала. Я поклала ключ в сумку після того, як взяла коробки і вийшла з машини. І після того, як натисла кнопку, яка замикає машину.

– Ви так упевнені? – мовив Піт.

– Так.

Вона дійсно була в цьому впевнена і такою й залишиться. Вони обоє це розуміли. Такою ж, як той солідний громадянин, що когось збив і втік, який, коли його нарешті відстежили, каже, що звісно, там була собака, він собаку збив.

Піт захлопнув свій записник і підвівся. Ходжес зробив те саме. Місіс Трелоні не приховувала, що їй не терпиться провести їх до дверей.

– Ще одне запитання, – промовив Ходжес по дорозі до виходу.

Вона здійняла вгору акуратно вищипані брови.

– Де ваш запасний ключ? Ми мусимо і його також забрати.

Цього разу не було ні сторопілого виразу, і очей вона не відвела, жодного вагання не було. Вона відповіла:

– У мене нема запасного ключа, і мені він не потрібен. Я дуже акуратна зі своїми речами, офіцере. Я володію Сірою Леді – так я називаю мою машину – вже п’ять років, і єдиний ключ, яким я бодай колись користувалася, лежить зараз у кишені вашого напарника.

18

Стіл, за яким вони з Пітом їли ланч, уже було очищено від усього, окрім недопитої Ходжесом склянки води, але він так і залишався там сидіти, дивлячись крізь вікно на парковку і віадук, що позначав неофіційний кордон Лоутавна, до якого ніколи не наважувались потикатися такі мешканці Цукрових Пригірків, як покійна Олівія Трелоні. Та й навіщо б їм? Купити наркотиків? Ходжес був певен, що в Пригірках є наркоші, повно їх, але коли ти живеш там, дилери постачають тобі все, що треба, прямо додому.

Місіс Т. збрехала. Вона мусила збрехати. Або так, або визнати той факт, що єдина мить забудькуватості призвела до жахливих наслідків.

Утім, припустимо – просто теоретично поміркуємо, – що вона сказала правду.

Гаразд, нумо припустимо. Але якщо ми помилялися в тому, що вона залишила свій «мерседес» незамкненим, із ключем у замку запалювання, де ховається наша помилка? І що там насправді сталося?

Він сидить, дивлячись у вікно, згадуючи, не помічаючи, що дехто з офіціантів почав кидати на нього тривожні погляди – обважнілий пенсіонер сидить, розплившись на стільці, наче робот зі спрацьованим акумулятором.

19

Той смертевіз, так само замкнений, було транспортовано на поліцейську спецстоянку евакуатором. Ходжес із Гантлі отримали це повідомлення, коли вже сідали в свою машину. Туди якраз прибув головний механік із «Росс Мерседес»[94], який запевняв, що зможе відімкнути ту чортову тачку. Врешті-решт.

– Передайте йому, щоб не переймався, – сказав Ходжес. – У нас є ключ.

На іншому кінці зависла пауза, а потім лейтенант Моріссі перепитав:

– Справді? Не хочете ж ви сказати, що вона…

– Ні, ні, нічого такого. А механік стоїть поряд з вами, лейтенанте?

– Він надворі, роздивляється пошкодження на машині. «Збіса, ледь не плакати хочеться», – це те, що я чув.

– Йому