Читати книгу - "Сердечна терапія"

139
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 20 21 22 ... 66
Перейти на сторінку:
сексом? Хотілося б назвати це дійство любощами чи коханням, але направду то був саме відчайдушний секс, нервово напружений, технічний і відшліфований виплеск енергій до виснаження, розрядка, радикальний засіб, мов середньовічне кровопускання для порятунку хворого з підвищеним тиском. І це дійсно допомагало, хоча кожен із учасників дійства знав сценарій наперед.

Знеможені, вони мовчки лежали горілиць, Антоніна роздивлялася стелю, а Ігор, повільно дихаючи, заплющив очі і поклав долоню собі на груди. Розмовляти обом не хотілося. Несподівана жіноча істерика вгамувалася, Антоніна вважала за краще помовчати, а не з’ясовувати стосунки, а Ігор вже й не знав, яке його слово може викликати непрогнозовану реакцію, просто лежав і дослухався до ударів серця, щось там злегка тиснуло за грудиною, може, й не треба було після вчорашнього...

«Невже це старість? — гірко посміхнувся він самими губами. — І Тоня он шаленіє — то скандал з нічого, то ридає... А я, дурний, сподівався її розворушити...»

«Скалиться, стерво, — подумала Антоніна, помітивши краєм ока, як ворухнулися чоловікові вуста, — мабуть, згадав свою кривоногу тумбочку. А може, кохався зі мною, а сам, сволота, мріяв про неї?!»

Антоніна мовчки підвелася, на ходу накинула халат і зникла у ванній кімнаті.

Професор Ігор Соломатін знову всівся за свій комп’ютер, зітхнув і зазирнув у поштову скриньку. Там лежав лист від його німецького колеги професора Шульца, котрий повідомляв про те, що готується до весняної конференції в Японії, і питав, чи буде український професор теж на ній присутній.

Не відповідаючи колезі, Ігор прислухався: у ванній все ще хлюпотіла вода. Він зайшов у соціальну мережу і побачив, що йому прийшло повідомлення. Прочитавши його, професор рвучко відхилився від екрану, поправив окуляри і знову повільно наблизив обличчя до монітора. Ім’я автора йому нічого не промовляло. Фотокартки при цьому імені теж не було. Але текст меседжу був коротким, незрозумілим і хвилюючим: «Проблема з Сонею. Необхідно зустрітися!»

15

Олександра домила сходи в дитсадку, вилила брудну воду в унітаз тісненького службового туалету, поставила до стіни швабру, розклала долу великий старий махровий рушник, що слугував їй за ганчірку, зняла гумові рукавички, поклала їх на відро. Ще один робочий день добігав кінця, поступово наближаючи її до святкових вихідних, коли вони з донькою поїдуть у рідний райцентр до дідуся з бабусею, зустрічатимуть там невеликою родиною Новий рік. Наговоряться, відпочинуть, відіспляться, потім Стася залишиться гостювати у діда з бабою до кінця канікул, а вона знову муситиме повертатися до Києва.

Протилежні почуття сколихували Олександрину душу. І хотілося додому, і важко було рухатися назад, у своє минуле. Тим більше, що батьки її навіть не здогадувалися, що їхній проект із новобудовою «вилетів у трубу». Не знали вони й того, що після смерті чоловіка Олександрі не вистачило коштів утриматися в найманій квартирі, що Стася не лише навчається у балетній школі, а й мешкає в інтернаті при ній, а сама їхня донька взагалі ночує на дитячих ліжках у дитсадку. Зі Стасею вони домовилися не травмувати дідуся з бабусею і нібито й не брехати, а просто не все їм розповідати. Звісно, погано було вчити дитину лукавити, але що вже зробиш у такій ситуації? Стася — дівчинка розумна, свідома того, що вони з мамою поки що мусять терпляче долати труднощі, якими бажано не навантажувати старих. Тим більше, що все це відбувалося виключно задля її навчання на балерину.

Звісно, Олександра могла би повернутися додому, впасти на голову батькам зі своїм розпачем, там жити і працювати, приїжджаючи навідати Стасю раз на місяць та забираючи її до себе на канікули. Але і роботи на малій батьківщині треба було ще пошукати, і зарплатня зазвичай була мізерною, та головне — тут вона мала можливість бачити дочку кожні вихідні, а якби не дві роботи, то хоч і щодня. Після пережитих разом труднощів мама з донькою складали ніби єдине ціле, були одна для одної й радістю, і підтримкою, і, безперечно, дуже страждали б від розлуки. Тож було як було. А дідусеві з бабусею на канікулах показувалася трошки прикрашена картинка їхнього столичного життя.

Олександра піднялася до комірчини, щоб перевдягнутися, і помітила смугу світла під дверима Яниної майстерні. Вона тихенько постукала.

— Хто там? Заходьте! — відповіла з-за дверей Яна.

— Добрий вечір! — переступила поріг Олександра. — Ти вже сама? Можна до тебе?

— Звісно, що можна! Зробити тобі чаю? Ось у мене ще й печиво лишилося, дівчата поприносили. Уявляєш, така дружна група склалася, хоч і невеличка. Все встигаємо: і щось руками створити, і поговорити, і чаю випити, — всміхнулася Яна.

— Ну, давай почаюємо, якщо не поспішаєш. Я б і сама з радістю ходила на твої курси, я ж класно шию, ще вмію трохи вишивати хрестиком, гладдю і різні штуки роблю з бісеру. Люблю я ці жіночі прикрашання, але не до того зараз, так уже склалося. Треба перетерпіти. — Олександра якось винувато посміхнулася, уважно роздивляючись нові роботи аматорів, розкладені на стелажі біля стіни.

— Та я б тебе залюбки навчила всьому, що сама вмію, але ж бачу — і ніколи тобі, і після двох робіт уже й сил немає. Сідай, пригощайся.

— Ой, я зараз! У мене лимон є, хліб із салом, кілька мандаринок. — Олександра кинулася у свою комірчину так швидко, що Яна не встигла її зупинити.

— Ну, раз така гулянка, то ось, мої дівчата ще приносили за Новий рік шампанське і коньяк. Шампанське випите, а коньяк ледь почали, можемо до твого лимончика додати, — витягла Яна з шухляди столу розпочату пляшку, коли Олександра повернулася.

— Круто! — повеселішала вона. — Французи б, мабуть, застрелились, побачивши, як їхній коньяк п’ють тут із пластикових стаканчиків і закусюють чорним хлібом із салом!

Жінки дружно розсміялися. За хвилину на пластиковій тарілці було розкладено наїдки, нарізаний кружальцями лимончик стікав соком під кристалами цукру, жінки всілися, на мить завмерли, а потім піднесли вгору імпровізовані келихи.

— За що питимемо? — спитала Олександра.

— За щастя! — миттєво відповіла Яна.

— Точно! А чого ще треба? За наше просте жіноче щастя. Бо воно містить у собі все, що необхідно людям для хорошого життя.

— Однозначно! Щаслива жінка світиться зсередини, й усім від того добре!

Замість дзеленчання бокалів шурхнули боками білі пластикові стаканчики, жінки випили і почали хутенько закусювати, чим Бог послав.

— Шурочко, привела б ти якось малу до

1 ... 20 21 22 ... 66
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Сердечна терапія», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Сердечна терапія"