Читати книгу - "Вільні стосунки з босом, Ольга Вісмут"

11

Ми йдемо з Зимнєвим до його автомобіля. Прохолодне повітря протвережує голову, але жар, який народився внизу живота, не так вже й легко охолодити. Навіть думка про те, що якщо я застрибну на боса, то мене звільнять, нітрохи не полегшує справу.

Дверцята автівки плескають. Я відкидаюся на спинку й заплющую очі, відчуваючи літачки у всьому тілі.

Добре, що його водій мовчазний чоловік років сорока. Він ніколи питань не ставить й майже завжди мовчить. Крім тих моментів, коли запитує, куди відвезти боса. Симпатичний, тільки один недолік — золота обручка на пальці.

От цікаво, Зимнєв же молодий, багатий. Чому не одружений? Або він із цих? Ага, якби був із цих, то так би на мій третій розмір не дивився.

Прочиняю очі. Зимнєва в автомобілі немає. Крізь тоноване скло бачу якусь дівчину, яка підійшла до нього. Брюнетка мило усміхається Зимнєву й щось каже йому. Я не бачу, говорить він із нею чи ні — чоловік стоїть до мене спиною.

Дівчина робить крок до нього, мало не притискаючись. Кладе руку на його плече, але Зимнєв скидає її, як настирливу муху. І в ту ж мить повертається до автомобіля.

Я знову відкидаюся на сидіння, мовляв, це не я. Нічого не бачила, нічого не чула.

Поруч прогинається сидіння. Я відчуваю приємний аромат чоловічого парфуму. Тінь накриває мене, а подих частішає.

Відчуваю, як його рука ковзає кудись поруч зі мною. Серце нервово здригається й завмирає. Невже це станеться? Так, якщо до мене буде чіплятися керівник, то я не стримаюся. А якщо він до мене причепиться, то я йому нагадаю, що жодного інтиму на роботі. Так-так, саме так я і зроблю.

Ох, ні, краще нехай стисне мене у своїх міцних руках.

Чую свистячий звук. Смикаюся, коли мене щось фіксує. Чути клацання.

Розплющую очі. Посеред талії видніється ремінь безпеки, а Зимнєв поруч застібає свій.

— Костя, на Ковальську, — говорить водієві.

Він же всього лише застебнув ремінь. Метельська, заспокойся. Точніше, Метельській більше не наливати.

— Чудове завершення дня, — кажу босові й опускаю очі на ремінь безпеки, який перетинається в районі грудей. — Дякую.

— І вам дякую, — усміхається задоволений Зимнєв.

Наші погляди зустрічаються. Його потемнілий і мій вичікувальний. Прочиняю злегка губи, не зводячи з нього очей. Автомобіль різко смикається. Ремінь натягується, врізаючись у тіло.

— Обережніше, Кость, — каже керівник.

— Вибачте, зараз виїдемо на дорогу, легше буде.

Я знову заплющую очі й нервово ковтаю. Ненормально так відчувати бажання до боса. Гарний мужик, але і все. Я навіть його характеру не знаю. Точніше, знаю, що він такий замкнутий і весь такий холодний.

Кладу руку на сидіння, розуміючи, що торкнулася не тільки шкіри салону, але і його руки.

Мене ніби прошиває електрика. Я нервово здригаюся, але, знаходячись наче у сповільненому зніманні, руку не забираю. Мені вистачає сміливості погладити пальцем його мізинець.

У-у, Метельській більше не наливати. Ніколи.

Бос не відсмикує руку. Краєм ока дивлюся туди, де лежать моя і його руки. Вони так близько.

Боюся подивитися на нього, хоч і вловлюю, що він дивиться у вікно. Сотні думок проносяться в голові. Особливо найбільше, як дятел, довбає лише одна — чому він не забирає руку?

Сміливішаю. Тепер мої пальці вирішили стати завойовниками й потихеньку почали рухатися далі, захоплюючи більше жорстких пальців. Його рука така тепла, що все це передається мені. Ага, зараз покладемо прапор на його руці, а що далі будемо захоплювати?

«Флагшток у штанах», — думаю я.

Хихикаю від власних думок. І миттю відчуваю, як гарячу руку піді мною прибирають. Усе захоплене миттю відібрано народом. Я відразу відвертаюсь, мовляв, це не я чіпала руку боса.

Автомобіль наблизився до будинку.

— Дякую, — кажу я, коли автівка зупиняється біля мого дому. — Приємних вихідних.

Намагаюся вийти, але застебнутий ремінь миттю повертає мене на місце.

— Ох, блін, — кажу я, тягнуся до клямки, і знову мою руку накриває чоловіча рука.

Цього разу я підводжу очі й стикаюся з потемнілими очима Зимнєва.

— Приємних вихідних, — хрипко каже він, вивільняючи мене з полону власної автівки.

Ох, краще б він звільнив мене з полону мого серця. Боже, про що це я? Невже я так швидко можу закохатися у свого роботодавця?

— Дякую, — повторюю я, усміхаючись.

Виходжу з автомобіля, чую, як грюкнули не тільки з мого боку дверцята, але і з іншого.

Прямую до входу в під’їзд, як відразу до мене підходить Зимнєв.

— Я проведу, — каже він, дивлячись кудись убік.

Дивлюся туди ж, бачу знову якусь компанію.

Щось вони частенько почали зависати біля дому. Хоча що вже тут. Район не найбезпечніший. Добре, що крім нашого автомобіля, за Зимнєвим завжди їздить його охорона.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍