Читати книгу - "Не повертай мене, Джулія Рейвен"

Глава 7

 

Мія

За логікою кримінального жанру виття поліцейських сирен та гучна вимога здатися повинні принести заручниці як мінімум полегшений видих. Але на жаль. Від усвідомлення того, що Артем знайшов мене, тіло окатило крижаним жахом.

— Що нам робити? — чомусь пошепки уточнюю у Яна, який вивчаюче вдивлявся у відкрите вікно. Синьо-червоні проблиски від поліцейських машин мерехтіли на його обличчі.

— А тобі чого перейматися? — пирхнула Емма, судомно збираючи речі в сумки. — По тебе ж чоловік приїхав.

— Еммо, це не смішно, — відповіла безбарвним голосом. Адже вона в курсі того, що відбувається в наших стосунках. Навіщо гребувати на цю тему?

— Так, ти маєш рацію, — вигукнула мулатка, склавши руки на грудях, — це ні чорта не смішно. Але завдяки тому, що ти тут — твій хворий чоловік знайшов і нас!

— Я не...

— Заткнулися обидві! — несподівано гаркнув Ян, перериваючи нашу суперечку. — Чого ви собачитеся? Потрібно забиратися геть!

Я важко зітхнула і поспішила погодитись. Не час влаштовувати розборки.

Сподіваюся, Ян автоматично включив мене до списку "роблять ноги від поліції та Артема", і я зможу піти з ними.

Не наважуючись спитати про це безпосередньо, щоб не отримати відмову, я кинулася допомагати Яну. Він без зайвих слів обійняв мене, важко спираючись на моє плече. Наші дії з секундною затримкою віддзеркалюють Нік з Еммою.

— Будівля оточена! Працює спецназ. У вас п'ять хвилин, щоб відпустити заручницю і спуститися з високопіднятими руками, — продовжує голосно мовити у рупор переговірник.

— Що ж робити? — повторюю своє запитання. Я ж і справді не розумію, як нам врятуватися. Патовість ситуації підкреслювала нездатність хлопців нормально рухатися. Сумніваюсь, що ми з Еммою зможемо протистояти групі захоплення.

— Ти виконуєш свою роль, а решта за нами, — впиваючись у мене вбивчим поглядом, сухо пояснив Ян.

— Яку роль? — ледве чутно, одними губами промовила я. Я не впізнавала свій голос, але, судячи з вібрації, він звучав страшно.

— Нещасної заручниці, — задоволено усміхнувся Ян, — просто поводься як завжди: реви і неси нісенітницю. Не дай своєму чоловікові прикінчити нас раніше. Впораєшся?

А я маю вибір? Між мікроскопічним шансом втекти або повернутися до Артема, що дорівнює кілька місяців страшних побоїв, я віддам перевагу першому. Страх наполегливою кішкою драв душу, але я надто далеко зайшла, щоб зараз давати задню.

Проковтнувши в'язку слину, я злегка киваю головою, мовляв, впораюся.

— Нік, ти як? — кидає Ян через плече братові. — Іти зможеш?

— Не сци! Прорвемося, — весело озивається він, — і не з такого лайна вибиралися. І ти не боїсь, лялечко!

Легко йому казати. Я за двадцять два роки свого розміреного життя пограбування та погоні бачила лише у фільмах та серіалах.

Та й той факт, що внизу знаходиться Артем, який, я впевнена, щонайменше десять разів четвертував мене у своїх фантазіях, хоробрості не додавав. Тільки куди ж я подінуся з підводного човна? Або вперед, або на дно. На жаль, лише так. 

Я інстинктивно рушила до добре замаскованого виходу, але Ян зупинив мене, запитально підняв брови:

— І як ми, на твою думку, спустимося пожежними сходами? Ми хоч божевільні, але не самогубці вже точно!

Я невпевнено знизала плечима, не знаючи, що відповісти.

Ян тяжко зітхнув і розворотом направив нас до ще одних дверей в кімнаті, які вели до загального коридору з тьмяним освітленням.

— Ми прикриваємо, ви за нами, — коротко наказав він Ніку.

— Зрозумів, не тупі.

"Усе буде добре. Усе буде добре. Я ж не одна", — подумки себе запевняю, щоб угамувати внутрішній тремор.

Але тендітна впевненість пішла величезними тріщинами, коли я відчула тиск холодного металу у скроню. Він завжди носить зброю із собою? Відсахнулася, як від удару струмом, але тим самим рухом мимоволі притулилася до Яна.

— Навіщо пістолет? — тихо спитала, ковтаючи букви в словах. — Я ж і так піду.

— Допомагаю тобі швидше вжитися в роль, — гарячий шепіт обпалив мені вухо, і мені стало ще тривожніше. Тіло почало пробивати дрібним тремтінням, утворюючи в животі неприємну грудку.

— Добре, — видавила з себе подобу посмішки.

— От і розумниця.

Хлопці, незважаючи на попереднє нездужання, пересувалися швидко і без зайвих заминок. Сходинка за сходинкою. Наче не валялися кілька днів у ліжку з температурою та пораненнями.

Може, вони мають імунітет на такі пригоди? Чи це так досвід дається взнаки?

Перебуваючи у своїх роздумах, я й не помітила, як ми спустилися на перший поверх. Кволі стіни, прикрашені багаторічним шаром синьої фарби і густою мозаїкою з плісняви, нагнітали і без того напружену обстановку.

— У вас залишилося рівно сорок секунд, перш ніж ми почнемо штурм! — грізний голос, що долинав з мегафону, пролунав надто близько і змусив наш квартет синхронно здригнутися.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍