Читати книгу - "Коли вибір лише один, Єва Басіста"

Глава 16

Владислав тихо спав біля мене, а я ніяк не могла зімкнути очей. Ми помирилися після маленького скандалу. Тепер не думала про Лідію Василівну та картоплю. Хоча було цікаво навіщо він із братом подався додому. А можливо дійсно так було - покликали та забули для чого? Хто його знав. Від дивних родичів Владислава можна чекати все, що тільки можна.

Звісно сон до мене не йшов не через це. Винуватцем мого тяжкого безсоння був Максим. Після його слів у мене всередині наче все обірвалося. Звісно так не мало бути, але мені шкода, що він усе перекреслив. Хлопець так мене цілував, обіймав, дивився в очі, тримав за руки... Невже це ніколи більше не повториться?

Хоч я дала собі обіцянку забути це все, але нутрощі вивертало. Тепер я розуміла, що мала до нього глибоку симпатію, яка могла перерости у щось більше, але, на жаль, на його шляху та моєму знаходиться багато різних перешкод.

Я перевернулася на бік та стала дивитися у вікно, де світив місяць. Ця планета заливала простір за прозорим склом срібним світлом. Зараз стояла повня. Хтось мені колись говорив, що в такий час можна загадувати бажання.

Але чого я дійсно бажала? Тепер це складне запитання.
Ось чому в мене нема предмета, який би давав чітко знати, що ти дійсно хочеш? Так було б набагато простіше жити, а так треба ще годину думати, а може навіть більше.

Проте ще тиждень тому я знала, що хотіла понад усе від реальності - пропозиції. Мені так набридло цього чекати від Владислава, що жах. Також не зручно перед батьками та родичами, які постійно питали про це. Але, що я могла зробити – хлопець чомусь вагався...

Якщо чесно, то я не розуміла страх Влада. Після цього фактично нічого не зміниться. Все буде, як завжди. А може він невпевнений у мені? Не знав чітко чи хоче зі мною пробути все життя? Не знала... Але інколи мені так і здавалося, що його брали сумніви щодо мене. Але якщо він так мнеться, то навіщо я йому? Просто, щоб приходити додому, і там хтось його чекав? Усе можливо…

Хоча якщо він зробить пропозицію, а чи треба воно вже мені? Що я скажу? Так? Ні? Треба час? Ось зараз це дійсно певна загадка.

Я навіть не приховувала, що мала до Владислава сильні почуття, але десь рік тому вони чомусь почали повільно згасати. Мені вже не хотілося кожну секунду бути лише з ним, не кортіло сидіти кожний вечір у його обіймах та дивитися фільми, нема бажання всі вихідні коротати з ним у квартирі та спостерігати, як він працював над додатковими проєктами...

Про такий свій стан почуттів я говорила тільки мамі, яка мені сказала, що це абсолютно нормально. Рано чи пізно у всіх виникало таке. Це така певна криза, яку переживали всі люди після довгого життя. Типу всі відкрили секрети одне одного та тепер сумно.

- І що тоді робити? - питала я у мами.

- Цей період треба просто пережити. Розумію, що він важкий, але це пройде, - чула від неї таку відповідь.

А якщо така глибока симпатія до Максима пов'язана саме з цим. У нас із Владиславом криза, я потребувала уваги, а тут блондин із пристрасними поглядами та палким поцілунком. Мабуть, саме тому мені так зносило дах. Мені хотілося емоцій, які не міг дати Владислав, але їх добряче розпалив у мені той хлопець.

А якщо у Максима зараз така сама ситуація у стосунках із Ларисою? І він також шукав свіжого подиху? Все можливо... Але тут мене брали певні сумніви.

Тільки зараз я пригадувала, що кожна наша зустріч була якась особлива та незвична. Кожний раз коли ми були у спільній компанії, то поряд сиділи, говорили... Наче нас тягнуло одне до одного магнітом, а у суботу прикувало остаточно...

Я встала. Тихенько вилізла з ліжка та пішла на кухню, де сіла на стілець. Заплющила очі. Мрії віднесли мене у той вечір. Ніс відчував запах його парфумів, а вуха – солодкий та п’янкий голос. Навіщо я себе катувала в черговий раз? Невже мені мало всього?

Після цього запитання, яке прокричала моя свідомість, я відкрила очі. Місячне світло боляче вдарило по сітківці. Руки стали терти баньки, а коли перестали це робити, то біля мене сидів Максим. Мене паралізувало, але через мить оптична ілюзія зникла. Шкода…

Щось мені це зовсім не подобалося. Але чому я дивувалася? Мої думки тільки забиті Максимом, і що можна очікувати - марив на яву...

Ще хвилин десять я посиділа на кухні. Вбивала у свою голову, що треба жити далі, але це так важко було. Мене розбирали відчуття, але сон, який зненацька постукався до мене, сказав, що треба тулити голову до подушки, бо завтра тільки вівторок, а до вихідних ще дуже далеко.

Ранок почався з поцілунку Владислава, душу, сніданку та запашної кави. Також до цього всього додалася гроза за вікном, яка розпочалася рівно тоді коли мій будильник почав невгамовно дзвонити.

Саме в той момент десь вдарила блискавка, а потім злісно загуркотів грім. Після цього стояла глуха та густа тиша, яку порушили краплі води, що почали бити землю, наповнюючи її живильними соками.

- Не забудь парасольку! - наносила я на обличчя тональний крем та чула, як у коридорі Владислав кладе обід до сумки.

- Добре, - пролунав його голос, а потім через десять секунд хлопець зайшов до кімнати та традиційно поцілував мене у щічку.

- Будь обережним, - сказала я йому.

- Гаразд, і ти також. Я вже буду бігти. До вечора, рибко.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍