Читати книгу - "Небезпечний фоторепортаж, Світлана Литвиненко"

-Але не може забути свої рідні корні,- здогадалася Діана,- він переконаний мабуть, що його батька все ж таки вбив партнер і повернувся, щоб помститися йому. Мабуть хоче розорити його компанію.

-Або забрати собі,- додав Матвій,- та це тільки наші здогадки. Це тільки наші припущення. Та все це я думаю скоріш за все так і є.

-Коли він досягне своєї мети, мабуть поверниться до Італії,- відчувався сум у голосі Діани.

-Якщо він там прожив більшість свого життя, то звісно, що поверниться. Замок реставрує, ворога розорить. Думаю з замком-то у нього вийде, а ось з ворогом це ще питання. Я навів довідки про цього Олександра Григоровича, небезпечна-то він людина. Не просто його збити з ніг. Розумієш Діанко, він ніби зв’язаний з криміналом,- Матвій допив свою каву, подивився на годинника,- варто нам повернутися до роботи. Але Назар теж вхожий у кримінальний світ. Я думаю, що вітчим Назара у Італії і є той самий кримінал. Але це мої припущення. Тобі краще триматися від них подалі, щоб не нарватися на ще більшу небезпеку.

-Дякую, що попередив Матвій. Я постараюся бути обережною,- Діана теж підвелася із-за столика,- але фоторепортаж про замок я продовжую вести. Але тепер я буду знати, яка людина власник нашого журналу. Будь ласка хай ця розмова залишається між нами.

-Не переживай, більше ніхто цього не почує, принаймні з моїх вуст. Обіцяю.

  Після роботи Діана купила цукерки і поїхала до лікарні провідати Назара. Вона хотіла його побачити, поговорити, просто посидіти поруч. Хай він який не є та тепер у неї до нього з’явилося почуття приязні, прихильності і навіть почуття, яке зветься кохання. Діана сама себе не впізнала коли подумала про, те що відчуває закоханість до нього. Ще нещодавно взагалі навіть не хотіла думати про стосунки з чоловіками, а тепер ось так сильно тягне її до нього. Весь час думала про Назара і не могла зосередитися на справах. Їй хотілося подобатися йому. Та що це з нею? Та головне Діана більше не ображається на нього і все пробачила. І навіть не мало значення хто він і чим займається.

  Піднялася на третій поверх приватної поліклініки, але перед тим як зайти до пати подавила в собі хвилювання. Адже Назар не повинен помітити те, що він відтепер їй не байдужий. Зараз би у неї не вистачило сміливості зізнатися йому у своїх почуттях до нього. Та вона і не хотіла би робити це першою. Чудово пам’ятає коли він казав, що вона йому подобається і Діана сподівалася, що Назар теж у неї закохався. Хотіла вже відкривати двері у палату та потім у голову прийшла думка. А може вона занадто проста для нього? Він-то багатий, відомий, а вона всього-на-всього журналіст, яка жила у маленькій двох кімнатній квартирі. Вони зовсім не підходять один одному, не пара аж ніяк.

 Нарешті наважилася та зайшла до палати і була здивована. Назар був не сам. Він лежав на лікарняному ліжкові, а поруч сиділа симпатична дівчина з довгим чорним волоссям, стрункою фігурою та стильно одягнена, яка тримала його за руку. Ця дівчина була схожа на модель, яка зійшла з обкладинки модного журналу. Та в принципі це так і було, тільки тоді Діана ще не знала цього.

-Вибачте, я зайду пізніше,- Діані зробилося не зручно, розгубилася.

-Діана проходь.- крикнув їй Назар,- я такий радий, що ти прийшла. Проходь та познайомся з Адріаною.

-Я наречена Назара,- поспішила додати Адріана, яка оцінюючим поглядом кинулася роздивлятися Діану,- мій коханий розповів про тебе, як про відважну і розумну журналістку. Я вдячна тобі, що ти допомогла і врятувала йому життя. Вибач за мою погану українську мову та я її наполегливу вчу.

-Ти мабуть італійка,- здогадалася Діана намагаючись не подавати виду, як їй досадно і не приємно було зараз дізнатися, що Назар має наречену про яку жодного разу не згадав.

-Так, я прилетіла першим літаком дізнавшись про лихо.

-Адріана не перебільшуй. Ніякого лиха не має,- Назар здогадувався, що на стійке все це неочікувано для Діани і що їй зараз не зручно опинившись в цій ситуації,- Діано, ти проходь сідай. Розповідай як ти.

- А ви як себе почуваєтеся Назаре Вікторовичу?- Діана перейшла на офіційний тон, бо подумала так буде краще, так повинно бути,- я тут вам цукерки принесла, сподіваюся ви такі любите.

-Звісно люблю. Але не треба цього офіційного тону. Я думав, що після того, що нам прийшлося пережити разом ми стали друзями,- Назар не зводив очей з Діани. То як ти?

-Я добре, у мене все в порядку. Повернулася до роботи,- Діана сіла на стілець не наважуючись підняти очей,- вся редакція передавала вам вітальня та скорого одужання.

-Назар розповідав, що ти ведеш фоторепортаж про наш замок,- Адріана зробила акцент на слові наш.

-Так, замок загадковий і цим себе приваблює. Коли ходиш його руїнами ніби потрапляєш назад у минуле,- Діана підвелася,- мені вже час йти. Я не надовго забігла. Треба ще вдома попрацювати.

-Дякую, що зайшла, давай я проведу тебе,-Адріана поцілувала демонстративно Назара в губи,- на сумуй любий я на хвилинку.

-А я гадав, що ти ще посидиш, бо ти ж тільки-но прийшла,- Назар не хотів щоб Діана йшла, йому хотілося, щоб вона посиділа з ним ще.

-Я ще прийду,- пообіцяла,- скоріше одужуйте, бо треба про замок фоторепортаж друкувати, читачі в очікувані продовження.

-Щойно зможу ходити,- Назар хотів посміхнутися до Діани та не зміг,- вибач.

-За що ти любий вибачаєшся?- запитала Адріана, яка вже помітно почала ревнувати.

-Є за що,- коротко відповів Назар не ставши нічого пояснювати.

  Діана вийшла з палати зовсім не бажаючи, щоб її проводили. Не хотілося з нею розмовляти та Адріана не заставила себе чекати і не встигнувши зачинити за собою двері сказала Діані:

-Назар мій наречений. Ми з ним вже п’ять років зустрічаємося. Так що не варто тобі про нього мріяти.

-А я й не мрію про нього. З чого це ти взяла?- обурилася Діана на таку наглість,- я ніякого поводу не давала, щоб зі мною так розмовляли і вказували що мені робити.