Читати книгу - "Обіцяю бути твоєю, Адалін Черно"

Глава 13

Богдан

Я вирішую дати їй час. Ніхріна не уявляю, як правильно, тому що стосунків, як таких, у мене й не було. Спочатку не дозволяла зовнішність, а потім бізнес. Я якось навіть уваги на дівчат не звертав, іноді викликав до себе тих, хто був не проти заповнити мій вечір за гроші. Мабуть, на цьому все.

З Валерією все інакше. Я поки банально не знаю, наскільки інакше й дію виключно на інстинктах: підтримую, приношу квіти й з кожним новим днем боюся їхати до неї знову. Побоююся, що варто мені подзвонити у дверний дзвінок, вона не відчинить або скаже, що раптом зрозуміла — у нас нічого не вийде. Я переживу, звісно, але це буде означати кінець. Повний крах можливого майбутнього між нами.

Навряд чи я наважуся на чаклунство з моєю зовнішністю знову. Та й не в ній справа, я ж бачу, що подобаюся їй, що її до мене тягне, просто… боюся відштовхнути своїм занудством або настирливістю.

Я даю їй час. Спочатку аж цілий місяць.

Бачу її тендітне тіло щоразу як заплющую очі. Уві сні ми займаємося любов’ю і щоранку я прокидаюся з диким збудженням і пекельним бажанням послати все до біса й поїхати до неї. Узяти те, що вона пропонувала. Так минає місяць, за який я приїжджаю просто в день її розлучення. Точніше, коли з квартири з речами звалює її колишній. Беру величезний букет і їду втішати її. Чомусь думаю, що вже сьогодні точно не гаятиму час і вона буде моєю, але все повторюється по колу.

Я не можу нею скористатися.

Хочу до божевілля, але відмовляю собі в задоволенні, тому що це буде неправильно. Я сподіваюся на більше. На весілля, щонайменше, і декількох діточок, щонайбільше.

Цього разу я наважуюся швидше, проходить усього тиждень після нашої останньої зустрічі, а я після роботи сідаю в автомобіль і їду до неї. Добре, що вирішую заїхати в супермаркет, інакше її колишній обмудок дозволив би собі значно більше, ніж просто слова.

— Ти точно в нормі? — перепитую її чи не вп’яте.

— Все добре, я більше здивувалася, ніж злякалася, — Лєра тулиться до мене сильніше, потопає в моїх руках і треться щокою об куртку.

— Можемо їхати?

— Куди? — вона нехотя підіймає голову і з подивом дивиться в моє обличчя.

Я думав провести вечір на її території, бути там, де Лєрі знаходитися звичніше, але після всього хочеться забрати її з квартири, яку залишив колишній чоловік.

— До мене поїдеш?

Вона губиться лише на пару миттєвостей, а після енергійно киває головою. Розтирає змерзлі руки й щиро усміхається, радуючи своїми чистими емоціями. Хочу бачити її такою завжди.

— Залазь у машину, я швидко.

***

Сівши в автомобіль, я насамперед блокую двері зсередини й сиджу в очікуванні повернення Богдана. Він запропонував мені поїхати до нього. Ця думка викликає усмішку на моєму обличчі й підносить настрій. Я опинюся в його квартирі знову.

Чомусь ця новина змушує мене чекати вечора з передчуттям. Сама поки не знаю, чого чекаю від нього. Сподіваюся тільки, що зміна декорацій піде мені на користь і я зможу забути про все, що сьогодні сталося. Стук у вікно відриває мене від думок, я переводжу погляд вправо й помічаю там Богдана з пакетом у руці. Після зняття блокування він відчиняє задні двері й кладе пакети на сидіння поруч із моїми покупками.

Богдан сідає за кермо, повертається до мене і м’яко запитує:

— Не проти, якщо я поведу?

— Гадаю, так буде краще, — погоджуюся, з жадібністю вдихаючи його запах.

Він знайомо пахне сандалом зі спокусливими нотками герані і яблука. Я схиляюся трохи вбік, щоб опинитися до нього ближче і втягнути аромат його парфумів ще раз.

— Коли приїдемо до мене, нагадай мені дати тобі флакончик своїх духів, — зауважує з усмішкою.

Я відкидаюся на спинку крісла й відвертаюся від Богдана, відчуваючи, як на обличчі з’являється безглузда усмішка. Дорогою думаю про речі, що лежать на задньому сидінні. Я залишила покупки там і тепер думаю, чи варто віддати їх Богдану, або ж краще забрати із собою додому, щоб віддати їх йому потім.

Коли ми в’їжджаємо в знайомий житловий комплекс, я жваво випрямляю спину. Тут усе так, як я й запам’ятала: симетрично розставлені ковані лавки, кущі, квіткові клумби, які навесні будуть виглядати шикарно. Ми проїжджаємо повз них, рухаємося на нульовий поверх, де Богдан паркує автомобіль.

— А що з твоїм автомобілем? — запитую, коли ми залишаємо салон.

— Його забере водій. Не хвилюйся, — Богдан відчиняє двері позаду й дістає звідти пакети. — Твої покупки забирати?

— Я сама, — вимовляю квапливо й беру тільки те, що придбала в супермаркеті, залишаючи одяг. Я все ж приймаю рішення віддати йому покупки у своїй квартирі. Тут у нього явно є що вдягнути.

Ми потрапляємо у квартиру після поїздки ліфтом й недовгої прогулянки коридором. Минулого разу, коли я тут була, так і не змогла належним чином вивчити обставу, але зараз жадібно оглядаю приміщення. Світлий просторий коридор переходить у теплу вітальню, поєднану з кухнею. Є сходи на другий поверх, які я так і не запам’ятала з минулого разу.

Я проходжу далі. Приміщення кухні здається воістину величезним, як і гарнітур: двокамерний великий холодильник, високі до стелі меблі, побутова техніка в коричневому кольорі. Дизайнер, ким би він не був, попрацював на славу. Інтер’єр кухні змушує мене відкрити рот від захоплення, щоправда, я швидко розумію, що сама б не змогла довго тут перебувати.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍