Читати книгу - "Академія об'єднаних талантів. Туман бажання, Лада Астра"

    Форма бойовиків була темно синього кольору з дорогої тканини, що завжди красиво сиділа на будь-кому з бойовиків. Навіть Ліму вона до лиця. Що не можна було сказати про форму травників  – світло зелена й тканина хоч і цупка, але певно найдешевша, яку тільки знайти можна було. Зате на кожному загальному зібранні нам розповідали про рівність і важливість кожного факультету академії. 

    Перше моє перенесення видалося доволі успішним і я опинилася у холі бойового факультету. Зараз вже почалися заняття, тому, крім декількох зівак, мені по дорозі ніхто не зустрівся.

    Поки шукала канцелярію,  зловила себе на думці, що мені тут подобається. Сама атмосфера приємна, а ще відсутність різноманітних квітів та трав, що мають специфічний запах, до того ж інколи заважають спокійно йти коридором. Кусають зненацька чи намагаються ляснути якомога сильніше. А тут така тиха благородність кам'яних стін, всюди портрети, картини, якісь старовинні мечі на стінах. Аж ніби дихати було легше. 

    Дивне відчуття, яке я намагалася відігнати від себе. Я травниця і це буде основним моїм заняттям. Тут я тільки для опанування магніту бойової магії, щоб мати змогу стримувати її на низькому рівні. Іншого мені не треба. Вона для мене несе тільки біль та спустошення від втрати близьких людей. 

    В канцелярії мене зустріла похмура жіночка, вік якої було важко встановити через її суворий зовнішній вигляд та дещо зайву вагу. Чомусь як побачила її, то відразу подумала, що все-таки є щось спільне в таких кардинально різних факультетах. В нашій канцелярії сиділа точно така сама жіночка з вічно незадоволеним виразом обличчя. 

   Цього разу вирішила брати форму свого розміру. Просто необхідність мого маскування вже відпала, тож було б дивним продовжувати це. Уявляю тільки як здивуються всі на моєму курсі травників. Та це певно зараз найменша проблема, бо хвилювань і змін так багато, що я навіть не встигаю все як слід обдумати. 

    Одне питання не дає мені спокою. Чому мені треба носити тільки форму бойовиків, навіть на своєму факультеті травників? Так, розумію, що буде незручно весь час переодягатись, але ж чому не навпаки, залишити тільки мою звичну зелену форму? Чи це якось може образити тут когось?  

   От від одної думки про бойовиків я відразу відчуваю внутрішню відразу та спротив. Не можу змінити свої упередження. Думала, що Лім інший, а він виявився гіршим представником свого виду. І як я могла так в ньому помилитись? 

  Використала побутове закляття левітації для перенесення усіх виданих речей, що як виявилося, мали відчутну вагу і відправилася до місця, де можна було б використати перстень. 

   Але моє везіння мало колись скінчитися, тож не встигла я зробити й десяти кроків, як повз мене зі словами "Обережно малеча" пронісся старшокурсник, а потім різко зупинився у п'яти метрах від мене й обернувся. 

   Ну звісно. Кого ж я ще б мала зустріти в, просто велетенських масштабів, корпусі факультету бойових магів. Тільки цього засранця Германа. Йому ж обов'язково треба було пробігати повз канцелярію тоді, коли там проходила я. Що це, доля чи моя зла карма життя? Ну так же ж не може бутиии.

– Кого я бачу? Віра! Ти вже змінила факультет? Швидко… – промовив він, здивовано наближаючись до мене. 

– Я Еля і ні, не змінила, – перебила його.

– Ааа… – почав він, показуючи на речі у згортку, що так і висіли в повітрі поруч зі мною.

– Довга історія, – відмахнулася від нього, маючи намір йти далі, бо лекція вже скінчилася й у коридорі помітно побільшало бойовиків, що вже почали косити у нашу сторону.

– А ти це куди зібралася? – не зрозумів він моїх маніпуляцій і міцно схопив за зап'ястя, зупиняючи таким чином.

– Відпусти. Всі дивляться, – тихо прошипіла йому, озираючись навкруги.  

– Соромишся мене? Дожився. Таке в мене вперше, – задумливо промовив він і раптом потягнув кудись за собою.

– Герман, ти що робиш? Куди мене ведеш? Відпусти, мені треба в гуртожиток, – намагалася достукатись до хлопця, але йому було байдуже. Впертий, божевільний осел. 

    Через декілька хвилин він затягнув мене в якийсь вузький, темний коридор, де крім нас нікого не було. Чомусь моє серце забилося сильніше. Невже я його боюся?