Читати книгу - "Таємний спадкоємець для Мільярдера, Аріна Громова"

=16=

–– Пусти мене, –– прошипіла я і суворо додала: –– Зараз же!

–– Ха! Розмріялася, –– нахабно посміхнувся Байсаров. –– З якої радості?

Його долоні ковзнули по моїй спині, рушили вниз владно й упевнено, ніби закріплювали територію, яка належить чоловікові повною мірою.

Тільки він один умів чіпати мене так. Зухвало. Гаряче. А взагалі, хто знає? У мене ніколи не було шансу порівняти. Перший. Єдиний. Коханий... колись. Але не тепер!

–– Відпусти, –– видала твердо.

–– А хіба я тримаю?

Він розсміявся і раптом відпустив мене несподівано легко. Але погляд не відвів, продовжив уважно стежити за кожним моїм жестом.

–– Реально повелася? –– хмикнув Байсаров. –– Вирішила, ніби я всерйоз захочу з тобою розважитися?

Я лише відійшла на крок назад і схрестила руки на грудях.

–– Варто мені пальцями клацнути –– тут ціла черга вишикується, –– холодно додав чоловік, не зводячи з мене палаючих очей. –– А ти гарненьке дівчисько, але чорт забирай, таких дівчат тисячі. Пачками вішаються.

Самовдоволений придурок. Самовпевнений! Ну нічого. Я навіть сперечатися з ним не стану, ще не вистачало йому щось доводити. Та нехай як завгодно думає і що завгодно говорить. Надовго я тут не залишуся, це вже точно. Знайду спосіб втекти разом із моїм малюком від цього тирана.

–– На тебе мені плювати, –– припечатав Байсаров. –– Запам'ятай своє місце. Ти тут, поки потрібна моєму синові.

Я навіть бровою не повела, спокійно витримала його погляд.

Так уже, бачу, як сильно йому на мене "плювати". Навіть на одну секунду в спокої не залишає. Так і норовить затиснути де-небудь у затишному куточку, пройтися величезними долонями по моєму тілу, вивчити цілком і повністю.

–– Гаразд, підемо, –– рявкнув Байсаров і підхопив мене під лікоть, потягнув за собою так різко, що я мало не втратила рівновагу.

–– Досить! –– вигукнула. –– Ти мені руку зламаєш!

–– Нічого на місці стирчати.

–– Та це ж ти сам...

–– А сукня нічого так, –– вискалився він, знову роздивляючись мене безсоромними очима, посміхнувся ще ширше. –– Може, ти не безнадійна.

–– Та що ти верзеш? –– гнівно випалила я, сіпнулася, маючи намір розірвати кільце його гарячих пальців, але це виявилося зовсім непросто, я навіть на мить свободи не отримала. –– Пусти, я й сама можу йти.

–– Так надійніше, –– відрізав Байсаров. –– Одного разу ти вже втекла від мене. І вдруге теж намагалася. Даремно.

–– Та куди я втечу? –– насупилася. –– Мій син тут, під охороною твоїх проклятих псів. Я ніколи не покину свого малюка.

–– Довіри немає, Катерино, –– нарочито розтягнув моє ім'я. –– Надто вже ти вертлява.

Сперечатися виявилося марно. Байсаров завжди слухав тільки себе. Нічого нового. Я досі не розуміла, як могла бути такою наївною і дурною. Чому зв'язалася з цим безжальним та цинічним бандитом.

–– Куди ми їдемо? –– запитала я.

–– Побачиш.

Байсаров заштовхав мене в машину настільки грубо і рвучко, що сукня задерлася вище колін. Нехай вона і була довгою, зараз майже нічого не приховувала. Перш ніж я встигла смикнути тканину донизу, чоловік пройшовся виразним поглядом по моїх ногах.

Що ж він на мене витріщається? Йшов би до тих своїх дівчат, які пачками на нього вішаються!

–– Дражниш, –– процідив Байсаров і точно щелепами скрипнув.

–– Я нічого не роблю.

–– Помиляєшся.

Він пристебнув мене і обійшов автомобіль, зайняв місце водія. За лічені секунди завів машину. Діяв різко, стрімко.

–– Ми їдемо на важливий захід, –– раптом сказав Байсаров. –– Без фокусів. Ти зрозуміла?

–– Та невже? –– кинула в тон йому.

–– Так, –– відчеканив. –– Ти будеш поводитися ідеально. Якщо тільки не хочеш відпрацьовувати на повну. Довго. Жорстко. Так, як мені подобається.

 

…

 

–– Та ти зовсім охамів, –– гнівно сказала я. –– Думаєш, я твоя слухняна іграшка? Щоразу буду коритися і виконувати твої ідіотські накази?

–– Будеш, –– упевнено вимовив він. –– Чи є інший вибір?

Ні. На жаль, поки що мені і справді доведеться виконувати всі розпорядження Байсарова.

–– І що тоді означає "ідеально"? –– запитала похмуро.

–– Будеш мовчати й усміхатися. Більшого не потрібно. Впораєшся?

Я лише хитнула головою.

Байсаров відвернувся і спрямував погляд на дорогу, а я дивилася на нього і мимоволі понеслася думками в минуле. У той день, коли ми вперше познайомилися. Спершу я насторожилася, виглядав Байсаров як справжнє чудовисько. Похмурий, величезний мужик більше скидався на скелю, ніж на людину. Але потім, варто було йому посміхнутися, заговорити. Цей гад умів бути до біса чарівним. Якщо хотів. Якщо це було йому вигідно. Уже потім я зрозуміла, що йому просто хотілося занести чергову жертву в галерею своїх перемог, розважитися та рушити далі. Але виявилося пізно.

Я повірила йому, а він виявився негідником. Нічого особливого, звичайнісінька історія. Особливо для Байсарова. Йому не звикати до обманів.

Хоча між нами було багато хвилюючих моментів. Наші стосунки здавалися мені щирими, справжніми. Я була занадто недосвідчена, щоб зрозуміти, що ця цинічна людина просто використовувала мене.

Відвернулася від нього та поморщилася, постаралася прогнати всі спогади, не хотіла впускати в думки навіть слабкі відблиски минулого.

Залишок дороги минув у тиші.

Байсаров увімкнув музику голосніше. Автомобіль мчав дорогою, і я бездумно дивилася вперед. Нарешті, ми зупинилися.

Я не могла зрозуміти, куди саме ми приїхали. Вражаюча будівля. Незвичайний дизайн. Цей маєток ніби піднімався над усім іншим містом. Решта домів тут здавалися сірими та похмурими.

Бізнес центр столиці. Я раніше бачила фото в журналах і по телевізору. Кілька разів бувала тут проїздом.

Куди Байсаров мене привіз?

–– Мовчи і посміхайся, –– кинув він.

Потім вийшов з авто, відчинив дверцята і допоміг мені вийти. Його рухи наче змінилися, стали більш турботливими, обережними. І до мене раптом дійшло, у чому полягає причина.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍