Читати книгу - "Ти мене не знаєш, Юлія Феліз"

До будинку Ніки дістався за пів години. Добре, що мій вірний скейт завжди зі мною і маршрутку не довелося чекати. Я заїхав у двір саме тоді, коли вона виходила з парадного. Став навпроти сходів і чекав, поки вона помітить мене і спуститься.

— Що ти тут робиш? — питає, сховавши руки в кишені.

— Це я хочу в тебе спитати, чому ти не відповідаєш на мої повідомлення? — досить різко кажу я, хоч хотів зізнатися, що сумував, що радий її бачити. Раніше такі слова без труда злітали з губ, а зараз, наче язик прилип до піднебіння. 

— Телефон стояв на беззвучному, — виправдовується Ніка, але по очах бачу, що бреше. Все вона бачила, тільки чомусь не хотіла відповідати.

— Що сталося? Я чимось тебе образив?

— А ти себе винним не вважаєш? Ну, звісно. Ти ж крутий. В тебе дівчат, як рукавичок. Тільки зі мною такі штуки не пройдуть!

— Та скажи нормально, що я зробив? — кричу я і жбурляю скейт на землю.

— Тобто для тебе нормально спочатку цілувати мене, а потім загравати з іншою.

— Так, — я беру Ніку за підборіддя і змушую подивитися мені в очі, — поясни нормально, з ким я загравав. Може, в мене амнезія, але я такого не пригадую.

— З Ланою! — зі сльозами в голосі вигукує Вушко, її щічки мило червоніють. — Ти не зводив з неї очей, а ще й…

Вона урвала себе, але я не випускав її обличчя і терпляче чекав продовження.

— Ти з таким інтересом роздивлявся її нову білизну, що хотілося позичити носовичка, щоб слину тобі втерти.

Я полегшено видихнув, потрохи приходячи в норму. Думав, Ніка скаже, що поцілувала мене заради експеременту чи щось на кшталт цього, а вона просто приревнувала. Моя дівчинка, виявляється, дуже ревнива.   

— Дурненька. Не лякай мене більше.

— Що? То я ще й дурна? — очі в Ніки звузилися, і я побачив в них бісиків.

— Лана мене не цікавить. І щодо білизни: мені не подобається рожевий колір. Я ж казав.

— Але колір ти запам’ятав!

— Надто яскравий. Очі пекло до вечора. Навіть довелося з бару раніше піти.

— Хочеш, щоб я тебе пожаліла?

— Не варто. Якось переживу, — кажу я, намагаючись зловити її погляд, але вона дивиться крізь мене. - Якщо ми все з’ясували, то ходімо.

— Куди?

— Досить питань на сьогодні. Просто роби, що тобі кажуть. 

Я веду  Ніку за собою, вона ледве переставляю ноги. Починаю розмову, намагаючись її відволікти, але вона наче не не чує слів. Я зітхаю і здаюся. Теж іду мовчки.

Минаємо двори і підходимо до пішохідного переходу. Попереду алея. Дерева притрушені снігом, калюжі покриті тонким шаром льоду. Ніка наступила на нього, і під її кедами лунає хрускіт. Для неї це була неначе гра, і мені стало смішно.  Було в ній щось таке, від чого серце моє завмирало. Вона помітила, що я дивлюся на неї і зніяковіла. 

— Що? — спитала вона.

— Іди сюди, — вона була така мила в цей момент, що мені захотілося її торкнутися. — Шапку поправлю.

Вона слухняно підійшла і зупинилася навпроти. Я зробив вигляд, що поправляю шапку, хоч вона сиділа ідеально. Торкнувся м’якого волосся і, не втримавшись, провів великим пальцем по холодній щоці. Ніка зітхнула, а я все не міг відвести погляду від синіх, як море, очей. 

— Щодо Лани, мені правда на неї байдуже, — продовжую дивитися в її тривожні очі. Вони стали темними від розширених зіниць. Хочу, щоб вона повірила мені і більше не сумнівалася.

— Ти забагато про себе думаєш, — Ніка струсила мої руки зі свого обличчя і, гордо піднявши підборіддя, почимчикувала геть, — мені байдуже, що ти робиш. Хоч гарем собі заведи.

Я посміхнувся і покачав головою. Вона така кумедна. Говорити не хотілося. Мовчки йшли вулицею. Вечір запалював зорі, на м’якому, сліпучо-білому снігу де-не-де мерехтіли іскри. 
 
 Ми прийшли в ту частину міста, де не було брукованих доріжок, кав’ярень та освітлених вітрин магазинів. І людей не було. Зате були високі дерева і тиша. Скоро дісталися оглядового майданчика неподалік Видубицького монастиря. Звідси місто було видно, як на долоні. 

— Яка краса! — вигукнула Ніка. — Ніколи не була на цій горі, хоч у Ботанічний сад з дівчатами ходимо кожного травня.

— Фотографуєтеся на тлі квітучого бузку?

— Ти вважаєш нас тупими? — знітилася Ніка.

— Якби фоткалися лише ви, то можливо. Але це улюблена забавка всіх Киян, тож…

Ніка обперлася руками об огорожу і подивилася вниз. Я теж підійшов до краю і замилувався казково-білими схилами, свіжий вітер наповнив груди. Дух забило від краси. Та мені хотілося дивитися не на чудеса природи біля підніжжя гори, а на Ніку. Вона відчула мій погляд і посміхнулася. 

— Яка краса! Дивись, які класні фотки вийшли, — Ніка на секунду підсунула телефон мені під ніс і продовжила знімкувати. 

— Чому тут нікого немає?

Ніка присіла і зробила кілька відео.

— Якщо накласти музику, вийде класний ролик, — пояснила вона.