Читати книгу - "Дозволь мені залишитися на ніч , Кетрін Сі"

Глава 11. Відверті розмови

     ♡♡♡

Джером

Новина про весілля Лінди була дуже неочікуваною для мене, а ще неочікуваніше було те, що вона особисто приїхала мені про це повідомити і запросити, я не міг відмовитися, тож мусив зірватися і їхати у Ліон на її весілля. У Ліон я їздив востаннє коли дідусь лежав у лікарні. Наречений у ней не надто приємна особистість, але я досить зрозуміло йому пояснив, що може статися, якщо він вирішить образити мою любу сестричку. Лінда на п'ять років старша від мене, але досі думає, що її двадцять років, а мені п'ятнадцять. До кінця життя вона буде вважати мене проблемним підлітком. 

Сподіваюся нога Беатріс нормально заживає і вона не травмувала її ще більше, — вона це з легкістю може зробити. 

Погода у Аннесі стоїть дуже спекотна, проте я чудово знаю, що менше, ніж за дві години почнеться справжній ураган. Потрібно встигнути попередити Беатріс про це. Я вже майже підходив до її будинку, коли побачив, що до неї зайшов Арон, його машина стояла поруч припаркована. Навіщо вона його пустила до будинку? У неї є хлопець, цікаво Арон знає про це? Досить сильно стискаю скляну пляшку води і вона тріскає. Не хочу влізати в їх справи, в мене і своїх проблем вдосталь. Проходжу повз і заходжу до свого будинку, потрібно прийняти душ з дороги, та сходити до магазину, потім починається злива, що буде періщити до кінця дня.

Прийнявши гарячу ванну я увійшов до кімнати і першим ділом перевірив, чи стоїть автомобіль цього ідіота Арона, — його не було. У ванній я знаходився двадцять хвилин, отже вони не коханці, або ж дуже погані коханці. 

Потрібно поспішити в магазин, а потім вже зайду до Бет та занесу смаколиків. Відкривши шафу я дістав улюблені шорти, сорочку з гавайським принтом і резинові тапочки. Коли я натягував сорочку, мій мобільний задзвонив, це був дідусь. 

— Привіт, діду. 

— Привіт, Джеррі! — знову він кричить. — Я знову забув яку кнопку потрібно натиснути на тому клятому пульті! 

— Не кричи ти так, я тебе прекрасно чую, — розчісую волосся. — Що саме ти хочеш зробити? 

Наступні тридцять хвилин я витратив на допомогу вирішення проблеми зі стареньким телевізором мого дідуся і в результаті чого, в мене залишилося менше сорока хвилин. до початку зливи. Схопивши парасольку я що було сил побіг до магазину, по дорозі зустрів містера Жана.

— Почекай, — зупиняє мене. 

— Пане Жан, я дуже поспішаю..

— Я тільки що, бачив дівчину, здається донька Мірабель, — підходжу до нього.

— Де ви її бачили? — куди вона з хворою ногою пішла? 

— Вона спитала в мене дорогу до старого кладовища, я й допоміг. 

— А про ураган не сказали? — розводить руками. — Дякую, що хоч сказали мені про неї. 

Містер Жан справжній збирач пліток, ніколи не допомагає іншим людям, робить тільки пакості. Пощастило, що сказав мені про Беатріс. 

Коли я стояв не перехресті, що веде до старого кладовища, почався дощ. Глянувши на магазин, я побіг в іншу сторону від нього, знайти Беатріс важливіше. 

Як далеко вона могла піти з хворою ногою? Навіщо її взагалі йти на кладовище? Ця жінка настільки загадкова, що аж занадто. 

З кожною хвилиною дощ ставав все сильніше, це погано. Підбігаючи до мосту я нарешті помітив Бет, що сидить під деревом і обіймає себе за ноги. 

— Ти як? — піднімає голову, її очі заплакані. — Як мала дитина, серйозно. 

Нічого не кажучи вона підводиться і обіймає мене, моє серце пропускає декілька ударів. Чому я так реагую на неї? Чому моє тіло так реагує на Бет?

— Я так злякалася, — міцніше обіймає мене, я майже обійняв її у відповідь, але дівчина відійшла. — Дякую, що знайшов мене! 

— Навіщо ти пішла сюди? — розумію, що сказав ці слова надто грубо. — Це небезпечно.. 

Я не можу контролювати себе та свої емоції поряд з нею, це і є закоханість? 

— Сьогодні день народження Амалі, — схлипує. 

— Потрібно було хоча б прогноз погоди подивитися! 

— Я подивилася… для Парижу. — опускає голову. 

— Тоді потрібно було попросити Арона підвезти тебе, якщо вже він приходив до тебе..

Що я кажу? Навіщо його згадав? Ото вже точно я ідіот. 

— Ми можемо просто піти додому? — знову починає плакати. 

— Це небезпечно, потрібно перечекати ураган. 

Дивлюся довкола, але тут немає жодного будинку, щоб сховатися. 

— Ходімо, — хапаю Бет за руку і веду за собою. 

— Куди ми? 

— Доведеться перечекати ураган під мостом, інших варіантів немає. 

— Мені холодно і я хочу додому, а ще моя нога болить, — дивлюся на ногу дівчини,  вона виглядає червоною та набряклою. 

— Обережно, — допомагаю її спуститися з маленького пагорба і ми нарешті опиняємося під навісом. — Тут трохи брудно… там є дошка, зачекай я принесу. 

Ураган припиниться ближче до третьої, зараз же дванадцята година дня, нам потрібно протриматися лише три години. Лише три години. Це дуже багато, тіло Бет і так холодне, вона може захворіти. 

— Сідай,  — кладу дошку на землю, дівчина сідає, її губи вже фіолетового кольору. 

— Як довго нам тут сидіти? 

— Десь три години.

— Скільки? — її блакитні очі стають круглими від здивування.

— Можливо нам пощастить і все закінчиться раніше, — намагаюся заспокоїти Бет. 

— Будемо сподіватися.. ти чого стоїш? Сідай. 

Я ледве стримую себе, щоб не обійняти її, вона вся мокра, я міг би хоч трохи зігрити Бет у своїх обіймах.

— До речі, — підгинає ноги під себе і спирає на них голову, — В тебе все нормально? 

— Чому питаєш?

— Ти так несподівано поїхав кудись, от я і подумала..

— Не хвилюйся, все в порядку.. я їздив до сестри на весілля.

— До Лінди? — киваю. — Вибач, за ту сцену у твого будинку, не знаю чому взагалі заговорила про це. 

— Все гаразд… чому ти їздила до Парижу? Те, що ти хотіла побачити свого хлопця я вже зрозумів, але ти так швидко поїхала лише через нього? — мовчки дивиться на мене, напевно не хоче відповідати. 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍