Читати книгу - "Від Малоросії до України, Микола Юрійович Рябчук"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
У певному сенсі цю ідеологію, звісно, можна вважати частиною української інтелектуальної традиції (як і, скажімо, ідеологію маршала Петена - частиною традиції французької). Але при цьому слід пам'ятати, що така ідеологія є свого роду перверсією, спричиненою несприятливими політичними обставинами, пухлиною, яка, в принципі, пожирає не тільки свого «конкурента» - український «нелояльний» націоналізм, котрий прагне емансипуватися від імперії, а й себе, бо ж визнає свою провінційність і другорядність щодо імперського Центру, а отже й прирікає себе на подальшу марґіналізацію (провансалізацію чи, за наявності квазідержави, білорусизацію).
Безумовно, всякий регіоналізм, навіть найлояльніший, є явищем двоїстим, із якого завжди може прорости гілка повноцінного націоналізму та сепаратизму. Саме це й відбулося в Україні в першій половині XIX століття: з безневинного, здавалося б, малоросійства проріс український національний рух. Поява перших «націоналістів» (кирило-методіївців) та перші імперські репресії проти них поклали край періоду амбівалентного існування малоросійства. Поєднувати дві лояльності, імперську та регіональну, ставало дедалі складніше: логіка подій виштовхувала малоросів або в бік українства (з усіма неминучими імперськими «батогами»), або в протилежний бік - іще більшого, підкресленого вірнопідданства (з усіма належними в цьому разі імперськими «пряниками»).
«Антинаціоналізм» традиційно був характерною рисою малоросійства, виявом його лояльності щодо Центру, а водночас і засобом боротьби (за підтримкою того ж таки Центру) проти небезпечного конкурента в регіоні. Після розпаду СССР «антинаціоналізм» майже втратив свою першу функцію - демонстрування лояльності, зате повністю зберіг другу - нейтралізації ідеологічного конкурента й мобілізації на боротьбу з ним як «анаціональних» малоросів, так і «співчувальників» у колишньому Центрі. Якщо до незалежності малоросійство обслуговувало інтереси імперського Центру і свої власні, то тепер - лише власні (хоча можуть виникати різноманітні форми функціональної взаємодії з колишнім Центром).
Малоросійство в унезалежненій Україні зробилося, отже, самостійною ідеологією, яка лише генетично зв'язана з імперським шовінізмом, тоді як типологічно воно є класичною креольською ідеологією, спрямованою на загальну містифікацію ситуації («антинаціоналістичні групи витворюють свої власні історичні та географічні міфи», - делікатно обмовляється про це Ендрю Вілсон), узаконення й закріплення свого упривілейованого постколоніального статусу в колоніальній країні та остаточну соціально-економічну й мовно-культурну марґіналізацію аборигенів.
Евфемізація, до якої вдається Вілсон, є частиною міфологізації: називаючи досить чіткий, ідеологічно оформлений і артикульований креольский націоналізм якимсь невиразним, аморфним «антинаціоналізмом», такою собі спонтанною реакцією «беззахисних» русофонів на натиск зорганізованих українофонів-«націоналістів», він спотворює ситуацію, що реально склалася в унезалежненій Україні. В сумі всі ці похибки не дають змоги авторові побачити сучасний український націоналізм у його боротьбі з іншим, не менш завзятим, хоч і менш видимим (бо вже не російським, а, власне, креольським) націоналізмом. А відтак і не дають йому змоги реально оцінити можливості порозуміння й примирення цих двох мовно-культурних націоналізмів на ґрунті єдиного націоналізму - громадянського.
Ціна непослідовності
Підсумовуючи, можемо ствердити, що головною вадою Вілсонової праці є методологічна непослідовність. Заявивши підзаголовком своєї книжки суто етнічне (мовно-культурне) розуміння націоналізму, характерне передусім для бездержавних націй, Ендрю Вілсон, однак, раз у раз виявляє суто західне, «державницьке» розуміння націоналізму як явища понадетнічного, загальногромадянського. До українського «націоналізму» він зараховує й такі суто прагматичні дії державних еліт, як намагання обмежити кримський сепаратизм, отримати матеріальну та інші вигоди від ядерного роззброєння, націоналізувати совєтську армію на своїй території й привести її військовослужбовців до присяги новій державі, домогтися рівноправних узаємин із Росією, змодернізувати країну, переорієнтувавши її в бік цивілізаційно розвиненішої Європи тощо.
В такому розширеному застосуванні терміна не було б нічого поганого, якби автор дав чітко зрозуміти, що йдеться саме про громадянський націоналізм, який об'єктивно відбиває інтереси всієї нації як держави. Але тоді довелося б змінити цілу концепцію книжки, починаючи від її ефектного, але неефективного в такому контексті підзаголовку. Методологічна послідовність дала б авторові змогу побачити, що:
а) український націоналізм 1990-х не зводиться до мовно-культурного націоналізму українофонів, слушно означеного як «вірування меншини»;
б) він не зводиться також до мовно-культурного націоналізму русофонів, фальшиво означеного як «антинаціоналізм»;
в) він має ще й третю, загальногромадянську іпостась, характерну для націй-держав Західної Європи.
І хоча цей третій, громадянський різновид націоналізму в Україні як молодій, іще не сформованій державі-пації не став поки що провідним, саме на його основі українське суспільство досягло консенсусу щодо найголовніших питань свого розвитку - референдуму про незалежність, мирної зміни влади 1994 року, ухвалення Конституції.
Безумовно, становлення громадянського націоналізму в Україні є справою надзвичайно складною, оскільки йому доводиться формуватися на основі не одного, а двох, послідовно антагоністичних, мовно-культурних націоналізмів, кожен із яких прагне коли не до знищення, то принаймні до марґіналізації конкурента. Синтез нового «консенсусного» націоналізму можливий лише за умови їх послідовної деміфологізації, відмови кожного з них від намагань домінувати, і визнання кожного з них лише тією мірою, якою вони обстоюють рівні права для своєї мовно-культурної групи в рамках загальногромадянських прав.
ДЕРЖАВОТВОРЕННЯ ЗА ЛИПИНСЬКИМ: pro et contra
Нaзвавши збірку своїх статей «Голос із діяспори в Україну» (Las Vegas: Troppe Note Publishing, 1997), Петро Балей недвозначно дав зрозуміти, кому адресує свої тексти й на чию зацікавлену реакцію розраховує. Назва, однак, не виглядає цілком вдалою, - почасти через її відстороненість і дидактичність (щось на кшталт «афонських» послань Івана Вишенського), почасти - через наростання в українському суспільстві ідіосинкразії щодо «повчань» із діаспори і взагалі з-за кордону.
А проте, книга 85-літнього публіциста, постійного автора детройтських «Українських вістей» (генеалогічне пов'язаних з УРДП Івана Багряного) й завзятого прихильника державотворчих концепцій В'ячеслава Липинського, справді заслуговує на увагу читача в Україні. Присвячена збірка найзлободеннішим проблемам сучасного українського націє- і державотворення, які трактуються в доволі цікавий, хоч і не вельми звичний для фахових патріотів спосіб. «Я свідомий, - зізнається в одній зі статей автор, - що, кидаючи ці думки публічно, являюся білим круком в "обществі" свідомих українців…»
Фактично вся книга є прямою та прихованою полемікою "свідомими українцями" - чи то з інтегрально-націоналістичного, бандерівсько-оунівського табору, чи то з табору націонал-демократичного, романтично-інтелігентського, котрий, як вважає Петро Балей, поступово впав у той самий гріх - гріx ексклюзивного, етнокультурного націоналізму та опозиційності щодо посткомуністичної влади. Антитезу всім цим «єресям» автор вбачає у «класократичній» теорії нації українського монархіста-гетьманця Липинського, «Листи до братів-хліборобів» якого цитує часто й охоче:
І пам'ятайте, Ви, українські інтелігенти, що народ україський визволитись може лише тоді, коли він свою голову із пащі московської і польської метрополії вирве. Голова
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Від Малоросії до України, Микола Юрійович Рябчук», після закриття браузера.
