Читати книгу - "Із праху посталі"

— Лови!

Через хвилину він повернувся і розклав одяг, сухий, як свіжа пшениця, на покривала, які дружина заздалегідь розстелила на землі.

— Красно дякую! — крикнула вона.

— Гех, — вигукнув він і гайнув під яблуню думати свої думи.

Прегарні, шовковисті крила дядька Ейнара звисали позаду нього, наче синьо-зелені вітрила. Коли він чхав чи робив різкий рух, вони дзумкотіли і шурхотіли за спиною.

Чи ненавидів він свої крила? Радше, навпаки! Замолоду він цілісінькими ночами літав. Адже ночі для окрилених — золота пора. День іде — біду веде, так було і так буде. Але ночі! О ночі! По ночах він ширяв над островами хмар і теплими небесними морями. Жодних тобі небезпек! Це було шляхетне, повнокровне ширяння, сповнене радісного збудження.

Але тепер він не міг літати вночі.

Дорогою сюди, на цю трикляту, нещасну ферму, він випив занадто багато червоного вина. «Усе буде добре», — п’яненько бурмотів він сам до себе, пролітаючи під світанковими зорями, над заколиханими місяцем пагорбами. Аж раптом — наче грім з ясного неба — Божа або Вселенська блискавка! Високовольтна опора, невидима до останньої секунди на тлі темної ночі.

Ніби качка у сильці! Страхітне шкварчання! Обличчя враз почорніло від блакитного дугового розряду. Надривно змахнувши крильми, він метнувся назад, вириваючись із дротяних тенет, і гримнув додолу.

На осяяну місяцем галявину Ейнар упав з таким шумом, наче з небес звалився здоровецький телефонний довідник.

Наступного дня він прокинувся ні світ ні зоря, його промоклі від роси крила дико тремтіли. Було ще темно. Блідавий світанок лише почав бинтувати схід. Незабаром бинт закривавиться, і тоді буде вже не до польотів. Нічого не залишалося, як знайти прихисток десь у лісі та перечекати у хащах день, поки нова ніч не вивільнить його крила.

Ось так його і знайшла майбутня дружина.

Цього дня, який видався занадто теплим, досить молода Брунілла Векслі шукала корову, що десь заблукала. В одній руці жінка несла срібну дійницю і, продираючись крізь хащі, прохала свою згубу або повертатися додому, або показатися їй на очі, щоби вона могла її подоїти. Той факт, що корова і так повернеться додому, коли вим’я обважніє, не цікавив Бруніллу Векслі. Для неї це була чудова нагода поблукати лісом, поздувати пух із чортополоху, пожувати бадилинку; цим Брунілла і займалася, коли наткнулася на дядька Ейнара.

Він спав собі біля куща і скидався на звичайного чоловіка під зеленим наметом.

— Ой! — вигукнула схвильована Брунілла. — Чоловік! У наметі!

Дядько Ейнар прокинувся. Намет позаду нього розпустився, наче велике зелене віяло.

— Ой! — вигукнула Брунілла, шукачка корови. — Чоловік! Із крилами! Так, так, нарешті. Сесі казала, що пришле вас! Ви — Ейнар, так?!

Побачити чоловіка з крилами — справжня дивовижа, і жінка неабияк пишалася собою. Вона заговорила до нього, і вже за якусь годину вони були друзями-нерозлийвода, а через дві вона майже забула про крила.

— Я помітила, що ви трохи покалічилися, — сказала вона. — Особливо кепські справи із правим крилом. Дозвольте мені підлікувати його. В будь-якому разі у такому стані вам летіти важко. Сесі говорила вам, що я живу одна з дітьми? Я свого роду астролог, дуже особливий та дивний, майже що душевнохворий. Та й, самі бачите, не дуже вдалася на вроду.

Останнє він наполегливо заперечив, заявивши, що краса фізична для нього нічого не важить. А потому запитав, чи не боїться вона його.

— Я радше заздрю… — відповіла вона. — А можна мені…?

І Брунілла з білою заздрістю погладила великі, зелені, перетинчасті крила Ейнара. Він здригнувся від доторку й прикусив язик.

Тож Ейнар прийняв запрошення, але винятково заради обіцяних ліків та мазей, що мали би залікувати крило. О Господи, а який опік — через усе обличчя, трохи нижче очей!

— Це ще щастя, що ви не осліпли! — сказала вона. — А як це все трапилося?

— Я кинув виклик небесам! — почав він, і тут вони зауважили, що опинилися на фермі, що не відводячи одне від одного очей, непомітно пройшли цілу милю.

Минув день, а тоді другий, а тоді він попрощався з нею біля дверей — мовляв, йому треба йти, — подякувавши за все. Зрештою, Сесі хотіла, щоб він познайомився ще й із багатьма іншими потенційними дружинами з далеких країн, перш ніж вирішить, де йому слід скласти крила й осісти.

Сутеніло, а йому потрібно було перелетіти ще багато миль до наступної ферми.

— Дякую і на все добре, — сказав він, але щойно у присмерку змахнув крилами, як врізався у клен.

— Ой! — вигукнула вона і кинулася до непритомного тіла.

На цьому й усе. Коли дядько Ейнар через годину отямився, то вже знав, що відтепер ніколи не зможе літати у темряві. Він утратив своє тонке відчуття ночі. Його «крилата» телепатія, що завжди попереджала, де на шляху трапляться вежі, дерева чи електричні дроти, які перепинають дорогу, його гострий зір і чутливість, що вели крізь лабіринти скель, ущелин і хвойних лісів, — усе пропало. І навіть далекий голос Сесі ніяк не допомагав. Той блакитний спалах струму обпалив його обличчя, стер його надчуття, можливо, назавжди.

— І як… — жалібно поскаржився він, — як я тепер повернуся в Європу? Якщо я коли-небудь захочу туди полетіти.

— Ox, — тільки й відповіла Брунілла Векслі, потупившись у підлогу. — Та кому ж потрібна ця Європа?

Так вони й побралися. Церемонія була короткою, хоча вона була дещо темною і здалася дивною для Брунілли, але закінчилася добре. Дядько Ейнар стояв поруч зі своєю нареченою і думав про те, що не наважиться повернутись у Європу вдень, а це був єдиний час, коли він тепер міг спокійно літати, хоча й боячись, що його помітять і підстрелять. Але тримаючи Бруніллу за руку, він відчув, як Європа втрачає для нього свою привабливість.

Однак для того, щоб просто злетіти чи приземлитись, йому навіть не потрібен був хороший зір. Тому не було нічого дивовижного в тому, що у свою весільну ніч Ейнар взяв Бруніллу на руки, і вони разом злетіли у небеса.

Фермер, котрий проживав миль за п’ять від них, глянув і запримітив слабку заграву світіння та почув потріскування.

— Зірниця, — зметикував він.

Вони повернулася лише над ранок, щойно зійшла роса.

Сімейне життя вдалося. Вона дуже ним пишалася, а думка про те, що вона є єдиною на цілий світ жінкою, одруженою із крилатим чоловіком, надихала її.

«Хто ще може таким похвалитися?» — бувало, запитувала вона своє люстерко. «А ніхто!» — не барилося воно з відповіддю.

А він,