Читати книгу - "Смертниці"

шукаєте? — запитав він у Гебріела, який крутив кулі під збільшувальним склом.

— Калібр один. Обидві десь по вісімдесят грамів…

— Вони мають бути однакові — з однієї ж зброї.

— Але вони не ідентичні.

— Що?

— Дивіться, як друга куля сидить на основі. Різниця незначна, але помітна.

Ейб нахилився вперед, насупився над лупою.

— Вона трохи крива.

— Саме так. Під кутом.

— Її міг деформувати удар.

— Ні, вона саме так була виготовлена. Дев’ять градусів нахилу, щоб траєкторія трохи відрізнялася від першої. Дві кулі, розроб­лені для розсіювання.

— Гільза була лише одна.

— І лише одна вхідна рана.

Мора похмуро дивилася на знімки черепа на негатоскопі. На дві кулі, що яскраво світилися на тьмяному черепі.

— Двохкульний патрон, — мовила вона.

— Саме тому ви чули лише один постріл, — сказав Гебріел. — Тому що був лише один постріл.

Мора трохи помовчала, не зводячи очей зі знімків. Вони були виразні, але не відкривали тієї руйнації, яку спричинили в м’яких тканинах ці дві кулі. Розірвані судини, каша з сірої речовини. Знищені спогади всього життя.

— Двохкульні патрони розроблені для того, щоб спричиняти максимальну шкоду, — сказала вона.

— Це їхня головна риса.

— Навіщо охоронцю озброюватися такими кулями?

— Думаю, ми вже переконалися, що цей чоловік не працював у лікарні. Він прийшов, вбравшись у фальшиву форму, з фальшивим беджем, озброєний кулями, призначеними не для скалічення, а для вбивства. Мені на думку спадає лише одне пояснення.

Мора тихо сказала:

— Жінка мала померти.

Замовкли всі.

Тишу раптом порушив голос секретарки Мори:

— Докторко Айлс? — проговорив інтерком.

— Так, Луїз?

— Вибачте, що турбую вас, але подумала, що вам з агентом Діном треба про це знати…

— Що таке?

— Через дорогу щось відбувається.

11

Вони вибігли на вулицю, у спеку, таку густу, що Гебріелові здалося, ніби він занурився в гарячу ванну. Олбані-стріт охопив хаос. Офіцер, що керував поліцейським кордоном, кричав:

— Назад! Назад!

Репортери сунули вперед — рішуча амеба, що погрожувала просочитися крізь захисний бар’єр. Спітнілі спецпризначенці намагались ущільнити периметр, один із них глянув назад, на натовп. Гебріел завважив його збентежене обличчя.

«Цей офіцер теж не знає, що коїться».

Він розвернувся до жінки, яка стояла неподалік.

— Що сталося?

Та похитала головою.

— Не знаю. Копи збожеволіли, посунули на будівлю.

— Відкрили вогонь? Ви не чули пострілів?

— Нічого не чула. Просто йшла собі до клініки, коли вони заверещали всі одразу.

— Це просто божевілля, — сказав Ейб. — Ніхто нічого не знає.

Гебріел побіг до трейлера командування, але його перестрів гурт репортерів. Він у розпачі схопив оператора за руку, розвернув до себе.

— Що сталося?

— Чоловіче, легше.

— Просто скажіть, що там сталося!

— Був прорив. Просто через їхній бісів периметр.

— Злочинниця втекла?

— Ні. Хтось пройшов до неї.

Гебріел витріщився на чоловіка.

— Хто?

— Цього ніхто не знає.

У конференц-залі перед телевізором зібралася половина працівників бюро судово-медичної експертизи. Показували місцеві новини: білява репортерка Зої Фоссі стояла перед поліцейським кордоном. За нею кружляли між припаркованих автомобілів копи, лунали збентежені крики. Гебріел визирнув у вікно, на Олбані-стріт, і побачив те ж саме, що показували по телевізору.

— …Неймовірний розвиток подій, якого, вочевидь, ніхто не очікував. Чоловік пройшов просто через периметр, який ви бачите за моєю спиною. Увійшов на перекриту територію, безтурбот­но, наче там йому й місце. Можливо, саме це заскочило поліцію зненацька. До того ж він був озброєний і вбраний в чорний однострій, дуже подібний до тих, що ви бачите за мною. Його було легко сприйняти за одного з поліцейських спецпризначенців…

Ейб Брістол пирхнув, наче кажучи: «Як вам це?»

— Приходить хлопчина з вулиці, і вони його пропускають!

— …Нам сказали, що є також внутрішній поліцейський периметр. Але він у вестибюлі, якого нам звідси не видно. Ми ще не чули, чи той чоловік пройшов і його. Але побачивши, з якою легкістю він перетнув зовнішній кордон, можете уявити, що поліція всередині лікарні теж була заскочена зненацька. Я впевнена: вони зосередилися на тому, щоб не випустити жінку, яка захопила заручників, і, найімовірніше, не чекали, що стрілець прийде до неї.

— Вони мали б знати, — мовив Гебріел, з розпачем дивлячись на екран. — Вони мали очікувати цього.

— …Минуло вже двадцять хвилин, чоловік так і не вийшов. Спочатку говорили, що це може бути самопроголошений Рембо, який намагається власноруч провести рятувальну операцію. Зрозуміло, що це може мати катастрофічні наслідки. Але поки що ми не чули пострілів і не бачили жодних ознак того, що його поява в лікарні спровокувала спалах насильства.

В ефірі з’явився ведучий випуску новин:

— Зої, ми зараз знову покажемо це відео, щоб глядачі, які щойно до нас приєдналися, побачили цю дивовижну подію. Це сталося близько двадцяти хвилин тому, наші оператори записали все, що відбулося…

Замість Зої Фоссі на екрані з’явився відеозапис — Олбані-стріт, майже та сама перспектива, яку вони бачили з вікна конференц-зали. Спочатку Гебріел не зрозумів, на що він має дивитися. А тоді з’явилася стрілка, помічне зображення, додане телеканалом, що вказувало на темну фігуру з нижнього краю. Чоловік цілеспрямовано проминув поліцейські машини, командний трейлер. Жоден із копів, що стояли поблизу, не намагався зупинити його, хоча один непевно глянув на нього.

— Ми збільшили зображення, щоб краще роздивитися цього типа, — сказав ведучий. Зображення виросло й завмерло, тепер невідомий заповнював увесь екран. — Схоже, що в нього є рушниця і якийсь наплічник. Темний одяг і справді зливається з іншими копами, саме тому наш оператор на той момент і не розумів, що саме знімає. На перший погляд здається, що на ньому однострій спецпризначенця. Але якщо придивитися, помітно, що на спині немає нашивки, яка вказувала б на його належність до команди.

Відео прокрутилося на кілька кадрів уперед і знову завмерло, цього разу — на обличчі чоловіка, який саме озирався через плече. У нього було негусте темне волосся й вузьке, майже виснажене обличчя. Не схожий на Рембо. Його лице опинилося лише на цьому кадрі, знятому з далекої відстані. Відео запустилося знову, простежуючи ходу чоловіка до будівлі, аж поки він не зник у дверях.

Зої Фоссі повернулася на екран з мікрофоном у руці.

— Ми намагалися роздобути офіційну заяву стосовно того, що тут сталося, Дейве, але ніхто з нами не говорить.

— Думаєте, поліції може бути трошки соромно?

— Це м’яко кажучи. На додачу до сорому, я чула, що в гру вступило ФБР.

— Не дуже тонкий натяк на те, що можна було впоратися краще?

— Що ж, наразі тут і справді панує хаос.

— Маєте підтвердження кількості заручників?

— Під час дзвінка до радіостанції