Читати книгу - "Довга дорога до тебе (ч.3), Хелена Власенко"

Глава 8

 У вихідні ще одним приємним моментом, що допоміг відволіктися і посміхнутися, стали повідомлення від Крістіана. Дана вже починала думати, що після її обережної, але впевненої відмови тоді (як цинічно це виглядало в світлі подальших подій), він втратив інтерес, та повідомлення його говорили про інше.

 "Привіт, красуне. Як твої справи, настрій? Не можу перестати думати про тебе. Побуду трохи закоханим підлітком, але справді скучив за твоєю усмішкою. Знову хочу поцілувати тебе і тепер вже довести справу до кінця".

 "Привіт і тобі. Справи і настрій чудові. Проводжу час з донькою. А твої як? Не надто жарко? Рада, що мимоволі вернула тебе у безтурботний підлітковий вік. Тільки не закохуйся дуже, щоб не було болісно вертатися в реальність".

 "У нас жарко, але мені не звикати. І чого це, дозволь спитати, мені має бути болісно вертатися в реальність? Я нікуди її не відпускаю, а в твоїх словах відчувається прохолода. Ти не скучаєш за мною? Мені здалось, що ми чудово провели час".

 "Так і було. Тільки ти повинен був розуміти, що це всього тільки приємно проведений час. Не більше і не менше".

 "Ти надто категорична. Якщо в житті трапляється щось приємне, думаю, варто максимально це повторювати".

 "Відстань в тисячі кілометрів цьому зовсім не сприяє".

 "Та що таке відстань поряд з прагненням щастя".

 "Не так і мало".

 "Це звучить як виклик".

 "Це звучить як правда".

 "Ну гаразд. Мені зараз треба бігти, але ми обов'язково вернемося до цієї розмови. Не сумуй і цілую".

 "І тобі гарного дня".

 

 В понеділок на Дану чекали нові сюрпризи. Вона, як звичайно, прийшла на роботу і вже взялася за незавершені минулотижневі справи, як на горизонті появилася Марта і повідомила, що її - Дану - переселяють. Асистентці Яна потрібна допомога, а набагато простіше працювати, коли вони знаходитимуться в одному кабінеті. Новина, що відразу кинула в паніку. В голові почали роїтись відмовки, але переконливих ідей на гадку не спадало. Тож довелось, хоч не хоч, але просто погодитись. 

 Процес переселення тривав недовго і вже через півгодини Дана була завалена роботою на новому місці, в приймальні поряд з Мартою, та тільки з острахом постійно поглядала на вхідні двері кабінету директора. Хвала небесам, що вирішувати всі необхідні моменти з ним повинна саме Марта. Залишалося сподіватися, що їй ніколи не доведеться заходити до того кабінету. Наївно це - займатися самообманом, але ж потрібно якось заспокоїтись і, зрештою, можливо не такий вже це і самообман, враховуючи ставлення Яна до неї.

 Кілька днів на новому робочому місці дозволили з полегшенням видихнути. Яна вона бачила тільки коли він приходив чи ішов кудись. Тамувати дихання і контролювати серцебиття при цьому Дана навчилася доволі пристойно. Він, здавалось, теж не помічав її чи принаймні намагався, але вона відчувала його приховану увагу. Не могли руки кожного разу при його появі просто так, з доброго дива, тремтіти.

 Були і хороші моменти роботи тут. Виявилося, що Марта поза офіційним, діловим виглядом доволі приємна, весела і, що називається, бойова особистість. Вони навіть непогано здружилися.

 Дана продовжувала переписуватися з Крістіаном. Легкий, ненав'язливий тон розмови допомогав розслабитися, а постійні запевнення в закоханості та вихваляння її достоїнств, звісно, не викликали великої довіри, але вкотре давали відчути себе привабливою і бажаною жінкою.

 В п'ятницю першого робочого тижня на новому місці Яна з самого ранку не було на фірмі. Дана повинна б радіти такому факту, але досадно усвідомила, що попри хвилювання, посеред переживань, заховалось тихе очікування просто побачити його. Вона розізлилась на себе і поспішила заштовхати нове відкриття куди подалі.

 Смачно пообідавши в облюбованому кафе ще з кількома співробітницями, Дана з Мартою вернулися до себе. Двері до Янового кабінету були відчинені, тож він ще не об'явився, інакше б зачинив.

 - Як твої пошуки квартири? - спитала Марта, всідаючись за свій робочий стіл. - Ти, якщо не помиляюсь, збиралася вчора одну дивитись?

 - Збиралася і дивилася, але знову мимо, - невесело зітхнула Дана і собі беручись за роботу. - Розумію, що я, мабуть, поставила зависокі стандарти. Мої вимоги не збігаються з моїми можливостями. Те, що мені подобається - занадто дорого; те, що по кишені - ну зовсім нікуди не годиться. Я вже починаю втрачати надію і потроху панікувати.

 - Чого? Щось трапилось?

 - Та ні, але дуже хотілося знайти квартиру чим швидше. Потім потрібно садок Даринці підшукати неподалік, а я наївно сподівалася справитися з усім цим до часу, коли заберу її від батьків.

 - Розумію. В ідеальному світі квартира-садок-робота зовсім поряд одне від одного, - хмикнула Марта і встала, щоб зробити собі чай. - Ти будеш?

 - Шкода, що ми живемо не в ідеальному світі, - шумно-невесело видихнула Дана. - Ні, дякую. Я пізніше собі зроблю.

 - Ну не знаю, - Марта вернулася до розмови про ідеальність світу. - Добре це чи ні, але навіть в "Матриці", за словами агента Сміта, ідеальний світ не оправдав себе. Людям, очевидно, потрібні страждання, щоб відчувати радість. Парадоксальний парадокс.

 Марта нервово розсміялася на свої слова. Дана вже відкрила рота для коментаря, але несподіваний звук глибокого, оксамитового голосу вдарив в голову сп'янінням.

 - Марта, зайди до мене через кілька хвилин і передзвони до Богдана - де його носить зі звітом.

 Ян появився в дверях свого кабінету і, отримавши від асистентки поспішний кивок, зачинив їх. Тільки після цього Дана змогла видихнути.

 Минуло, мабуть, хвилин з десять, як Марта пішла до Яна, а Дана в цей час взялася заповнювати даними таблицю Exell, як із задумливого зосередження її вирвав хриплуватий, з вкрадливо-м'яким тоном чоловічий голос:

 - Вітаю. Ви хто будете, чарівна пані?

 Дана підвела погляд на незнайомця і привітно всміхнулася до чоловіка років сорока. Вродливим, в класичному розумінні цього слова, його не можна було назвати, але відчувалась в ньому впевнена чоловіча харизма і магнетизм, що нівелювали грубуваті риси обличчя. Незнайомцю, очевидно, поняття скромності було невідоме, оскільки, не дочекавшись відповіді, він зразу всівся на край Даниного столу з весело-звабливою посмішкою.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍