Читати книгу - "Дністер і смарагдовий медальйон. Перще випробування!, Анастасія Лобойко"

-Ей, водяники! Ви що, потопилися там? - почувся Степанів голос. Ляна й Андрій відскочили одне від одного, наче обпечені. Проте Стьопа встиг помітити, як вони знічено відступили, тому на його обличчі розцвіла єхидна, але дуже щаслива, дружня посмішка. - Упппс, парладоньте…

-Степане! Ну май совість! - розпачливо верескнула Таня.

-Не майте на мене жалю, але нам треба йти. - продовжив він, і далі шкірячись. - Потім доціл… - але раптом він затнувся.

-Договорюй… Степан, так? - з викликом спитав Семен Андрійович. І раптом зірвався на крик. - ВИТІВКИ ВАШОЇ КОМПАНІЙКИ ВЖЕ МЕНІ ОСТОГИДЛИ! МИ ТАМ, РОЗУМІЄТЕ, ЧЕКАЄМО, А ВОНИ ТУТ ТЕРЕВЕНІ ПРАВЛЯТЬ!

-Йой, не рви собі гланди, лайно кажаняче… Тут глухих нема, - буркнув Стьопа.

-ПЕРЕПРОШУЮ? - оскаженів вожатий.

-Кажу: доцільно буде вже йти, бо і на другу ніч лишимося тут спати, - викрутився Стьопа.

-Пішли, - варнякнув Семен Андрійович, - і швидко! - голосніше додав він.

-Гібрид калу і ницості, - скривився Стьопа. - Ну, давайте ще постоїмо тут, почекаємо, а до табору якось наступного разу поїдемо, то ж прохідний двір - автобуси щопівгодини шаряться, правда? - докірнув він Ляні з Андрієм, які мовби заціпеніли.

Андрій глянув на Ляну, але чомусь їй здалося, що вона вловила в його очах сум.

,,Мабуть, через те, що сюди притюпачила ця манажерія,’’ - пояснила собі дівчина, дивлячись, як Андрій крокує до автобуса.

-Лянусю, золотце, пішли… - обережно покликала Ляну Таня.

-Та чого ти з нею патичкуєшся? - блимнув Стьопа скоса і розтулив було рота, щоб сказати щось дошкульне, але, вловивши Лянин загрозливий і сумовитий погляд, враз прикусив язика і пошкандибав за Андрієм, на всі заставки проклинаючи вожатого.

Ляна ще раз окинула поглядом Дністер. Тепер з цією річкою у неї пов’язано багато спогадів.

Вона вже хотіла йти до Танюсі, аж несподівано вгледіла у заростях біля берега щось блискуче. Та загадкова річ ясно мерехтіла під сонцем і відбивала його сліпуче проміння всіма кольорами веселки.

Дівчина швиденько метнулася туди і розсунула руками листочки якогось куща, такий, здається, бачила у бабусі в селі… уххх, це дерево ще викорчувати хотіли, але Лянин дідусь не дозволив, бо казав, що за давніми відуваннями його не можна витягати з коренем, - лихо буде, - треба зрізати. А ще кажуть, що коло хати не можна садити, бо нечисть в домі поселиться… Думай, думай, пташку… Ну як же його? Ага! Бузина…

Ляна зиркнула і завмерла від здивування. Перед нею лежав медальйон. Ніби відполірований, ще й до всього - дивовижного смарагдового кольору. Дівчинка озирнулася - до неї бігла Таня.

-Ляно, ну вставай, бо той клоун… Серафим чи як там його… нас зараз зажмурИть - і буде на тому кінець! Уставай, чуєш, най би тя світ забрав, без нас же поїдуть!

Ляна умлівіч хапнула медальйон і побігла з подругою до свого автобуса. Коли вони їхали, то всі докірливо на них обзиралися, проте Ляну це не хвилювало - вона страшенно хотіла показати друзям свою знахідку.