Читати книгу - "Барва чарів"

більш ніж чотири хвилини і тридцять дві секунди, а до цього числа прийшли після двохсот років обережних експериментів.

Він обережно розгорнув Книгу. Та була прикута ланцюгом до октиронового п’єдесталу посеред вкритої рунами підлоги не тому, але не тому, щоб її не вкрали, а щоби вона сама не втекла, бо то була «Октаво», так наповнена магією, що мала власну нечітку свідомість. Одне закляття й справді вистрибнуло з іскристих сторінок і залягло в найтемніших куточках його мозку. І окрім знання, що це було одне з Восьми Великих Заклять, ніхто не довідається, котре саме, доки він його не промовить. Сам Буйвітер не знав. Та інколи він його відчував, воно вмощувалось непомітно за його Еґо, чекало свого часу...

На передній обкладинці «Октаво» було зображення Бел-Шамарота. Він не був злом, бо навіть Зло має певну життєву силу — Бел-Шамарот був зворотнім боком монети, на котрій зло та добро є лише одним боком.

— Пожирач Душ. Його число лежить поміж сімкою і дев’яткою; це двічі чотири, — процитував Буйвітер, а його розум заціпенів у страху. — О, ні. Де той храм?

— Доцентрово, у напрямку середлісся, — відповіла дріада. — Він дуже старий.

— Але хто може бути настільки дурним, щоби вклонятися Бел... йому? Тобто, чорти — так, але ж він Пожирач Душ...

— Були… певні переваги. І народ, що жив у цих землях, мав дивні уявлення.

— Тоді що з ними сталося?

— Я ж сказала, що вони жили в цих землях. — Дріада підвелася і простягнула руку. — Ходімо. Я — Друеле. Ходімо зі мною, подивишся, якою буде доля твого друга. Має бути цікаво.

— Я не певний, що… — почав Буйвітер.

Дріада повернула свої зелені очі до нього.

— Ти вважаєш, що маєш вибір? — спитала вона.

Через усе дерево звивалися широкі, немов центральна дорога, сходи, а на кожному прольоті виднілися здоровенні кімнати. Жовтувате світло, що не мало джерела, було всюди. А ще долинав звук, немов — Буйвітер зосередився, намагаючись визначити його, — немов далекий грім, або віддалений водоспад.

— Це дерево, — незабаром промовила дріада.

— Що воно робить? — сказав Буйвітер.

— Живе.

— Я про це думав. Тобто, ми справді у дереві? Мене зменшили? Зовні воно здавалося таким вузьким, що я міг би охопити його руками.

— Так і є.

— Гм, але ж я таки всередині нього?

— Саме так.

— Гм, — промовив Буйвітер.

Друеле засміялась.

— Я читаю твої думки, несправжній чарівниче! Хіба я не дріада? Хіба тобі не відомо, що те, котре применшуєш назвою «дерево», є тільки чотиривимірним аналогом усього багатовимірного всесвіту, який… Ні, бачу, що не відомо. Мені слід було зрозуміти, що ти не справжній чарівник, коли побачила, що в тебе немає патериці.

— Втратив її в пожежі, — автоматично збрехав Буйвітер.

— Немає капелюха з чарівними символами на ньому.

— Здуло вітром.

— Немає джурозвіра.

— Він здох. Слухай, дякую за порятунок, але якщо ти не проти, гадаю, мені час іти. Якби ти лиш показала мені вихід звідси…

Щось у виразі її обличчя змусило його розвернутися. Позаду стояли троє дріадів. Такі ж оголені, як і та дівчина, і беззбройні. Проте останній факт значення не мав. Не схоже було, що їм знадобиться зброя, аби побороти Буйвітра. По їхньому вигляді складалося враження, наче вони могли прокласти собі дорогу плечем крізь твердий камінь та побити загін тролів до потрібної кондиції. Трійко доладних велетнів загрозливо дивилися на нього згори вниз. Їхня шкіра мала колір горіхового лушпиння, а під нею грали м’язи, немов мішки з кавунами.

Він знову розвернувся і слабо всміхнувся Друеле. Життя знову починало вертатися до норми.

— Я не врятований, так? — сказав він. — Я захоплений, так?

— Авжеж.

— І ти не відпустиш мене? — це було твердження.

Друеле похитала головою.

— Ти завдав шкоди Дереву. Але тобі пощастило. Твій друг зустрінеться із Бел-Шамаротом. Ти ж лише помреш.

Ззаду двоє ручиськ вхопили його за плечі, зовсім як корені старого дерева невблаганно обвивають камінчик.

— Із часткою церемоніальності, звісно, — продовжувала дріада. — Після того, як Втілення Вісімки покінчить із твоїм другом.

Буйвітер зміг вимовити тільки:

— Знаєш, ніколи й не уявляв, що існують дріади-чоловіки. Навіть у дубі.

Один із велетнів вишкірився.

Друеле фиркнула.

— Дурень! Звідки, гадаєш, беруться жолуді?

Там була здоровенна порожнина, немов зала, а її дах тонув у золотій імлі. Безмежні сходи проходили якраз крізь неї.

Декілька сотень дріад скупчилися на іншому краю зали. Коли наблизилась Друеле, вони шанобливо розступились і пускали погляди повз Буйвітра, коли його міцними поштовхами вели позаду. Присутні переважно були жінками, проте серед них було й кілька велетнів-чоловіків. Ті стояли, немов статуї богів посеред невеличких делікатних жінок. Комахи, подумав Буйвітер. Дерево, немов той вулик.

Але чому тут узагалі були дріади? Наскільки він міг пригадати, нарід дерев вимер багато століть тому. Люди їх перееволюціонували, як і більшість інших Сутінкових рас. Лиш ельфи й тролі пережили прибуття людства до Плаского світу; ельфи, бо були загалом надто розумними, щоб так просто загинути, а троляче плем’я, бо вони, принаймні, дорівнювали людям у шкодливості, злості й жадібності. Дріади мали би вимерти разом із гномами та феями.

Фоновий рев тут звучав гучніше.

Інколи пульсуюче золоте сяйво здіймалося прозорими стінами, доки не зникало вгорі в імлі. Щось у повітрі змушувало його вібрувати.

— А зараз, нездалий чарівниче, — мовила Друеле, — уздри чари. Не ваші приручені чари, а справжню стародавню магію коренів і гілля, Дику магію. Дивись.

Приблизно п’ятдесят жінок сформували тісну групу, взялися за руки та розійшлися назад, сформувавши велике коло. Решта дріад почали тихо наспівувати. Тоді за кивком Друеле коло почало обертатися в назадньому напрямку.

Темп ставав усе швидшим, складні частини наспіву спліталися, а Буйвітер упіймав себе на тому, що заворожено спостерігає. Він чув про стару магію в Університеті, проте вона для чарівників була заборонена. Він знав, що при достатній швидкості обертання кола супроти статичного магічного поля самого Плаского світу з його повільним обертанням, утворене астральне тертя створить шалену різницю потенціалів, котра вивільниться у формі велетенського розряду Елементальної Магічної Сили.

Коло вже було нечітким, а стіни Дерева гуділи від відлуння наспіву.

Буйвітер відчув знайоме липке поколювання в маківці, котре сповіщало про нагромадження неподалік сирої магічної енергії, тож він був не вельми здтвований, коли