Читати книгу - "Про військове мистецтво, Нікколо Макіавеллі"

що про це багато говорити не доводиться з двох причин. Передовсім, найважливіша життєва сила війська — це піхота; далі, наша кавалерія краща за піхоту, і якщо вона не сильніша за кінноту древніх, то рівна їй.

Я вже раніше казав про те, як її навчати. Що стосується зброї, я залишив би існуюче озброєння однаково як для легкої, так і для важкої кінноти. Мені тільки видається корисним дати всій легкій кінноті арбалети і приєднати до неї кілька фузилерів, які, правда, мало корисні в бою, але прекрасні для залякування супротивника і якнайкраще можуть змусити його покинути прохід, що охороняється; одна рушниця вартує двадцяти штук будь-якої іншої зброї.

Звертаючись до чисельності цих військ, я повинен сказати, що наслідував би римський приклад і утворив би при кожному батальйоні загін не більше ніж в 300 коней, причому 150 відвів би на важкоозброєних жандармів, а решту — на легку кінноту. На чолі кожного ескадрону стояв би особливий начальник, і при ньому — 15 декуріонів, стяг і музиканти. Кожні 10 жандармів отримують 5 возів, а 10 вершників легкої кінноти — 2 вози, які навантажуються наметами, котлами для їжі, сокирами та кілками, а якщо буде можливо, то й іншим похідним спорядженням.

Не думайте, що це викличе безлад, тому що зараз в розпорядження кожного жандарма надані 4 коня, а це вже велике зловживання. У Німеччині у жандарма є тільки один його кінь; на кожні 20 осіб належить один віз, на який звалено все, що їм необхідно.

Римська кіннота теж обходилася без прислуги; правда, її розміщували поруч з тріаріями, які були зобов’язані допомагати їй у догляді за кіньми. Це легко ввести і у нас, як ви побачите, коли ми будемо розбирати устрій табору. Те, що робили римляни і тепер роблять німці, цілком можливе для вас, і з вашого боку було б помилкою чинити інакше. Обидва ескадрони, які становлять частину бригади, можна іноді збирати разом з батальйонами і влаштовувати між ними приблизні битви, більше для того, щоб привчати їх розрізняти один одного в бою, ніж для будь-яких інших цілей.

Однак досить про це; тепер нам треба дізнатися, яким має бути бойове розташування війська, щоб воно могло змусити противника прийняти бій і перемогти його. У цьому — мета будь-якого війська і сенс праці, витраченої на його навчання.

Книга третя

КОЗІМО. Предмет нашої розмови сьогодні змінюється, і разом з тим має змінитися і той, хто запитує. Мені не хотілося б заслужити докір у самовпевненості, яку я завжди засуджував в інших. Тому я створюю диктатуру і передаю її кому завгодно із присутніх моїх друзів.

ЗАНОБИ. Ми були б вам дуже вдячні, якби ви зберегли вашу диктатуру, але, якщо ви наполягаєте на своїй відмові, — призначте, принаймні, кого-небудь з нас своїм наступником.

КОЗІМО. Надаю це синьйору Фабріціо.

ФАБРІЦІО. Охоче приймаю повноваження і пропоную слідувати венеціанському звичаю, тобто надати перше слово наймолодшому. Війна — це ремесло молодих, і я вважаю, що говорити про нього краще юнакам, тому що вони раніше за всіх покажуть себе у справі.

КОЗІМО. Отже, черга за вами, Луїджі. Вітаю свого наступника і думаю, що і ви, пане Фабріціо, залишитеся задоволені таким співрозмовником. Повернемося тепер до предмету розмови і не будемо втрачати час.

ФАБРІЦІО. Безсумнівно, що для ясного розуміння мистецтва бойової побудови війська треба розповісти вам про те, як чинили в цьому випадку греки і римляни. Однак ви самі можете прочитати про це у античних письменників; тому я пропускаю цілу низку подробиць і буду говорити лише про те, що, на мою думку, необхідно наслідувати, якщо ми хочемо хоча б певною мірою удосконалити наші сучасні війська. Я збираюся пояснити вам одночасно побудову війська у бойовий порядок, підготовку його до цього бою і навчання зразковим боям.

Найсуттєвіша помилка начальника, який будує військо в бойовий порядок, — це витягнути його в одну лінію і поставити долю битви в залежність від удачі єдиного натиску. Корінь помилки в тому, що забуті дії древніх, у яких лінії військ розташовувалися послідовно одна за одною. Адже інакше не можна ні допомогти переднім військам, ні прикрити їх при відступі, ні змінити їх під час бою; римляни знали це краще за всіх.

Для більшої ясності варто сказати, що кожний легіон складався у них з гастатів, принципів і тріаріїв. Гастати ставилися в першу лінію військ, утворюючи міцні зімкнуті ряди, за ними більш рідкими рядами стояли принципи; позаду всіх перебували тріарії, вишикувані таким чином, що між рядами у них залишалися широкі проміжки, які в разі потреби могли бути зайняті і гастатами, і принципами.

Крім того, в кожному легіоні були пращники, стрілки з лука й інші легкоозброєні воїни, які не стояли в одних лавах з піхотою, а розташовувалися попереду війська, між кінними та пішими солдатами. Саме ці легкоозброєні і зав’язували бій; якщо вони перемагали — що бувало рідко, — то самі довершували успіх; якщо їх відкидали, вони відступали, обходячи фланги зімкнутих військ, або займали навмисне залишені для цього проміжки між рядами, розташовуючись потім позаду. Після відходу легкоозброєних з ворогом билися гастати, які при невдачі відходили до принципів, займаючи проміжки в їх рядах, і тоді бій поновлювався. Якщо ця друга лінія виявлялася також розбитою, вона відступала до тріаріїв, заповнювала широкі проміжки між їхніми рядами, і вся справа починалося заново. За нової невдачі бій був програний, тому що знову зібрати військо було неможливо.

Кіннота розміщувалася на флангах війська, утворюючи ніби два крила. Вона боролася, залежно від необхідності, верхи або спішившись. За такого порядку триразового відновлення бойової лінії поразка була майже неможливою, тому що щастя має зрадити тобі тричі поспіль, а доблесть ворога має бути такою, щоб тричі перемогти.

Грецька фаланга не знала цього способу поновлення бою; правда, вона будувалася великою кількістю шеренг з багатьма начальниками, але розташовувалася завжди в одну лінію. Підкріплення розбитих військ проводилося не за римським способом взаємного злиття рядів, а шляхом заміни вибулого солдата іншим. Виконувалося це так. Уявіть собі фалангу, побудовану в 50 шеренг; коли починався бій, битися могли перші шість, оскільки їхні списи, або сарісси, були настільки довгими, що з шостої