Читати книгу - "Посуха"

не збирався, звісно. Але вона сказала, Люк засмутиться, якщо йому здасться, що вона розпатякує про їхні справи по всьому місту.

Вітлем погриз ніготь на великому пальці.

— Думаю, їй просто треба було виговоритися. Я приніс їй склянку води й вислухав її. Запевнив, що за роботу нехай не хвилюється і все таке.

— Ви добре були знайомі з Люком Гедлером? — поцікавився Фок.

— Не дуже. Бачив його кілька разів, звісно. На батьківських зборах. Бувало, ми зустрічалися в пабі, але майже не розмовляли. Він здавався приємним. І відповідальним батьком. Коли мені подзвонили, я повірити не міг. Жахливо втратити співробітника, а вже учня! Для вчителя це найгірший кошмар.

— А хто розповів вам про те, що сталося? — запитав Фок.

— Хтось із поліції Клайда зателефонував до школи. Мабуть, тому, що тут учився Біллі. Було вже пізно, близько сьомої. Пам’ятаю, я вже збирався додому, але натомість ще довго тут сидів, намагаючись перетравити почуте. Намагаючись вирішити, як назавтра про це розповідати учням.

Він сумно здвигнув плечима.

— Рецепту не існує. Знаєте, моя донька дружила з Біллі. Вони вчилися в одному класі. Ось чому мене так вразило, коли я дізнався, що Біллі теж постраждав.

— Що ви маєте на увазі? — запитав Рако.

— По обіді він мав піти до нас у гості, — промовив Вітлем так, наче все очевидно. Перевівши погляд з Фока на Рако й помітивши на їхніх обличчях нерозуміння, він збентежено розвів руками. — Перепрошую, я думав, ви в курсі. Я розповідав клайдівській поліції. Того дня Біллі мав зайти до нас у гості, але Карен подзвонила моїй дружині й останньої миті все скасувала. Сказала, що Біллі застудився.

— Але ж до школи він пішов. Ви з дружиною повірили їй? — запитав Фок, нахилившись уперед.

— Так, — кивнув Вітлем. — Ми й досі віримо, так і запишіть. У нас тут ходив вірус. Може, Карен вирішила, що Біллі краще буде лягти спати раніше. Думаю, це був просто невдалий збіг.

Він потер очі.

— Ось як воно іноді буває, — промовив він. — Його ж могло не бути вдома! Господи, просто неможливо не прокручувати в голові всі ці «якби».

Розділ дванадцятий

— Ми б усе це знали, якби зв’язалися з Клайдом, — сказав Фок надворі. Коробку з речами Карен і Біллі він тримав під пахвою. Картон неприємно липнув до вогкої шкіри.

— Так, ну, нічого страшного не сталося. Ми все одно дізналися.

— Зрештою — так. Не знаю, може, вже час їх залучити?

Рако подивився на нього.

— Ви щиро впевнені, що ми вже накопали достатньо, щоб їм дзвонити? Знаючи, як вони можуть відреагувати?

Фок уже розтулив рота, щоб відповісти, коли з дальнього кінця майданчика залунав голос:

— Гей, Аароне! Стривай.

Озирнувшись, Фок побачив, що до них біжить Гретчен Шонер. Настрій у нього на дрібку покращився. На зміну жалобному вбранню прийшли шорти й приталена блакитна сорочка з закасаними до ліктів рукавами. Вона личила Гретчен набагато більше, подумалося Фокові. Рако забрав у нього коробку.

— Чекаю в машині, приятелю, — сказав він тактовно, чемно кивнувши Гретчен. Зупинившись перед Фоком, вона пересунула сонячні окуляри з очей на маківку, закрутивши біляве волосся в складний вузол. Фок зауважив, що блакитна сорочка підкреслює колір її очей.

— Привіт, ти що тут досі робиш? Я гадала, ти вже поїхав, — мовила Гретчен, водночас хмурячись і усміхаючись. Говорячи, вона торкнула Фока за лікоть. Він відчув докір сумління. Міг би її і повідомити.

— Ми зайшли побалакати зі Скоттом Вітлемом, — пояснив він. — Директором.

— Так, я знаю, хто такий Скотт. Я в шкільній раді. Я мала на увазі: що ти робиш у Ківарі?

Фок подивився повз неї. До них уже обернула голови зграйка мамусь, ховаючи очі за сонячними окулярами. Узявши Гретчен за руку, він трішки розвернувся, щоб опинитися до мамусь спиною.

— Трохи складно пояснити. Гедлери попросили мене покопати справу Люка.

— Жартуєш? Навіщо? Чи щось нове вигулькнуло?

Фок відчув невимовну спокусу вибовкати їй усю історію. Про Еллі, алібі, свою брехню. Провину. Колись Гретчен входила в їхню четвірку. Врівноважувала її. Світло на противагу похмурості Еллі, спокій на противагу шаленству Люка. Вона б усе зрозуміла. Але понад її плечем було видно, що мамусі й досі спостерігають.

— Питання в грошах, — зітхнув Фок. І переповів їй трохи пом’якшену версію підозр Барб Гедлер щодо несплачених боргів.

— Господи, — кліпнула Гретчен, на мить заціпенівши і намагаючись перетравити почуте. — Гадаєш, щось тут може бути?

Фок лише знизав плечима. Розмова з Вітлемом пролила нове світло на такі припущення.

— Побачимо. Але зроби мені ласку: нікому поки що не кажи.

— Можливо, вже запізно, — нахмурилася Гретчен. — Уже пішли плітки, що сьогодні якісь копи навідувалися до Джеймі Саллівана.

— Боже, як воно могло так швидко виплисти? — запитав Фок, сам знаючи відповідь. У маленькому містечку чутки поширюються швидко. Гретчен проігнорувала питання.

— Просто будь обережний, — потягнувшись, вона зігнала муху, яка присіла Фокові на плече. — Люди зараз і так накручені. Щоб зірватися, їм небагато треба.

Фок кивнув.

— Дякую. Зрозуміло.

— Хай там як… — Гретчен мить помовчала, поки повз них пробігала безладна зграйка малюків з футбольним м’ячем: вони вже скинули з маленьких плечей тягар меморіальної церемонії, а попереду чекали вихідні. Приклавши долоню дашком до очей, Гретчен помахала дітям. Фок спробував відшукати серед них її сина, але не зміг. Коли він перевів погляд назад на Гретчен, вона дивилася на нього.

— Скільки ти ще тут пробудеш, як думаєш?

— Тиждень, — мовив Фок, повагавшись. — Не більше.

— Добре.

Кутики її вуст стрибнули вгору, як двадцять років тому.

Коли за кілька хвилин вона пішла геть, Фок тримав аркушик з номером її мобільного і запрошенням зустрітися наступного вечора, записаними чітким почерком Гретчен.

* * *

— Ви собі нову подружку завели, приятелю? — безтурботно поцікавився Рако, коли Фок сідав у машину.

— Мені вистачить і старої, дякую, — відповів Фок, не стримавши усмішки.

— То які плани? — запитав Рако серйозніше. І кивнув на коробку на задньому сидінні. — Хочете подзвонити у Клайд і закопатися по саму сраку в бюрократію, намагаючись переконати їх, що вони напартачили, чи краще їдьмо у дільницю і перевірмо, що в коробці?

Фок якусь мить дивився на нього, уявляючи, як робить дзвінок.

— Так, гаразд. Дільниця. Коробка.

— Гарне рішення.

— Та їдьте вже.

* * *

Поліційна дільниця містилася у приземкуватій будівлі з червоної цегли в кінці центральної вулиці Ківари. Крамниці обабіч неї згорнули бізнес, вітрини були порожні. Така сама історія і на протилежному боці вулиці. Торгівля йшла, схоже, тільки в гастрономі й винарні.

— Господи, та тут