Читати книгу - "Королівство жахів"

169
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 20 21 22 ... 64
Перейти на сторінку:
для в’язниці.

— Цссс, — сказала вона, трохи помовчавши. — Не так голосно.

Він грався, а вона втисячне — у мільйонне — оглядала дерева й темряву навколо них. Лінкольн, звичайно ж, маневрував своїми фігурками навпомацки, а не за допомогою зору, попри те що місяць відкидав сріблясте світло й проникало до них також слабке світло з патіо, розташованого позаду них. Вона могла бачити силует голівки сина, силуети дерев і дахи ближніх будівель. Все навкруги неї має тільки форму. Проте їй довелось би йти дуже обережно, якщо вона спробує вилізти з цієї огорожі — вона не розрізнятиме ямки або окремі камінчики, які можуть бути на кожному кроці.

Які тепер стежки зоопарку? Чи досі на них лежать смуги світла? Чи досі вказують дорогу стовпи з ліхтарями? Якщо там є світло, то, звичайно, вона повинна уникати його. Якщо вона кудись піде.

Якщо вони кудись підуть.

Так не має бути. Вона досить начиталася про терористичні акти і певна, що знає, як вони стаються. Терорист приходить і поливає все кулями, й люди падають на землю, мертві або поранені, або ті, хто прикидається, й це справжнє пекло, але також усе закінчується за кілька хвилин, а потім приходить поліція, й терорист або вбиває себе, або його вбиває поліція. Жахлива схема. Але це схема. Можна передбачити, й це завжди вражало її як найжахливіша частина. Вбивства є чимось звичайним, вони спричиняють послідовність заголовків про постріли терористів, і про веселі вакації жертв, і про їхні записи у фейсбуці про те, звідки терористи взяли зброю, і стримані заяви родичів жертв. Джоан тепер хоче передбачити події. Вона хоче мати схему.

Ця невідомість і мовчанка — мертві тіла на бетоні через годину після стрілянини, такого досі ніколи не траплялося.

Вона повинна зрозуміти ситуацію. Чи мають вони залишатися тут? Незалежно від того, доки це триватиме? Це не єдиний вибір для них.

Вона знає, що є стіни по периметру зоопарку — «периметр» — слово військове — але їй невідомо, якими вони є, зовнішні мури. Звичайно, вона не раз бачила їх за ті години, що провела поблизу них — безперечно, вона проходила за кілька дюймів від них. З чого вони виготовлені — з цегли? І скріплені ланцюгами? Чи дуже вони високі й чи є там колючий дріт?

Вона подумала, що якби вона сиділа тут сама, то вигадала б план, що включав би в себе зовнішні мури.

Пол ненавидить польоти. Він завжди хоче триматися за її руку, коли вони злітають. Він намагається прикинути, скільки літаків піднімається з їхнього конкретного аеропорту, а потім множить це число на кількість аеропортів у країні, він одержує якісь цифри, додає їх і визначає уявну кількість авіакатастроф. Математика його втішає.

Вона хоче прикинути, скільки квадратних футів займає зоопарк. Вона й Лінкольн тепер займають близько трьох квадратних футів.

А якщо зоопарк має площу в одну квадратну милю, а в милі приблизно п’ять тисяч двісті футів, то скільки ж це буде футів квадратних? Більше, аніж двадцять п’ять тисяч, якби вона понесла Лінкольна звідси, то вони б удвох займали два квадратні фути водночас, тож імовірність того, що вони опиняться в одному квадраті з терористами дорівнювала б одній дванадцятитисячній.

Вона знала, що її математичні підрахунки дуже далекі від реальної дійсності.

— Я користуюся двома ногами, — промовив Лінкольн голосом, який їй здався голосом зомбі. — Але нікому дві ноги не потрібні. Вистачить і однієї.

Щось рухалося крізь опале листя та глицю. На мить Джоан опанувала паніка — уже далеко не вперше. Але цього разу страх минув швидко. Хоч би що там рухалося, воно було маленьке. Пташка або ящірка.

У своєму дитинстві вона любила ніч. Дім її матері був напхом напханий речами, вона не хотіла навіть думати про темні кутки, завалені всякою всячиною. Але темрява надворі була іншою. Вона виходила на невеличкий забетонований квадрат, що правив за патіо, боса, й сідала на розхитаний газонний стілець — її мати ніколи не замінювала подушку, коли та втрачала форму — і намагалася ловити звуки. Жаби й цвіркуни, а іноді десь гавкав собака, гуркіт автомобілів, що проминали їхнє подвір’я, ланцюги гойдалки, розгойдувані вітром, і вона зачаровано дослухалася до звуків, коли вони долітали до неї.

Те саме тут. Один звук накладається на інший. Тільки вони тепер не зачаровують її. Вони збивають їй дихання.

Вона знову почула, як плаче немовля.

6:28 пополудні

Вітер посилився, і з’явився новий звук — так звучить мармур, коли падає на кухонну підлогу. Це з ближнього дуба жолуді падали на бетон, здогадалася Джоан. Іноді вони звучали, немов бігло багато маленьких ніг.

Вона відчула щось тверде під своїм стегном і дістала звідти камінь, завбільшки з кулак, мабуть, шматок бетону, подумала вона. Вона відкинула його геть на кілька дюймів, і саме в цю мить засвітився телефон у сумочці.

«Ти там?» — запитав Пол.

Їй хотілося б, щоб її чоловік був поруч з нею. Дуже хотілося б. Насправді вона цього не хоче, звичайно, — вона ніколи не хотіла б, щоб він опинився в небезпеці, — але вона подумала про тверді вигини його тіла, яке притискалося до неї, коли вони вимикали світло, притулившись одне до одного у вигляді літери S, стегна до стегон і живіт до спини, її пупок до його хребта.

Вона не захотіла відповідати йому. Не захотіла перетворювати свої почуття на слова.

Вона знову відчула, як засвітився телефон, і з полегкістю подумала, що нарешті дістане реальну відповідь на свої запитання. Щось відбулося — поліція, либонь, близько. Терористів убито. Така ймовірність промайнула в її голові, коли вона дістала телефон і прочитала слова, прочитала їх кілька разів, бо вони не мали для неї сенсу.

«Десятки людей загинуло під час раптової повені в Техасі», — повідомив їй телефон.

Для неї було незбагненно, що люди могли помирати не тут, а десь-інде. Вона не розуміла, чому крім цього місця були й інші такі місця. Вона все ще дивилася на слова, навіть коли стерла непотрібне їй повідомлення з екрана. Вона поглянула на Лінкольна, який сидів, стискаючи в руці Хижака.

Їй треба було відповісти Полу.

«Ми чекаємо, — надрукувала вона, — не знаю, чи повинна я робити щось іще».

Вона не мала коли подумати, перш ніж його слова матеріалізувалися — у його прямих рядках не було найменшої непевності.

«ЗАЛИШАЙТЕСЯ ТАМ».

Невже він думає, що великі літери переконають її?

«Ти знаєш, що…» — почала

1 ... 20 21 22 ... 64
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Королівство жахів», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Королівство жахів"