Читати книгу - "Опанувати Елементи, NikaLerina"

Розділ 9

Цієї ночі я спала настільки міцно, що мене вранці ледь могли добудитися. Здавалося, ніби весь накопичений за останні дні стрес випарувався, бодай на якусь мить. Коли я нарешті розплющила очі, то відчула себе по-справжньому відпочившою вперше з того часу, як опинилася в цьому світі.

— Привіт, можна? — пролунав легкий стук у двері, а потім у кімнату зазирнула дівчина-помічниця (а, може, знову хтось “замаскований”?). — Вам передали, що на вас уже чекають.

Я не відразу зорієнтувалася, до чого вона це — поки не збагнула, що тренування почнуться сьогодні.

— Ем-м... дякую, вже встаю, — відповіла я, підводячись із ліжка й мружачись від ранкового світла.

За вікном сонце вже стояло досить високо, освітлюючи садок, у якому прямо зараз, мабуть, снували слуги й охоронці. Я не знала, скільки тут часу займає звичний робочий день, але відчувалося, що ранкова метушня в розпалі.

Підійшовши до великого дзеркала, я поправила розпатлане волосся й побачила у відображенні дівчину з досить свіжим, як на мене, обличчям — без темних кіл і виснажених очей, які ще вчора були опухші. Це вже можна було вважати перемогою, хай навіть невеличкою.

— Ви готові? — перепитала дівчина, помітивши, що я дивлюся на себе в дзеркалі.

— Зараз, хвилинку. Одягнуся. Скажи, будь ласка, а хто чекає?

— Сапір і Топаз. Вони казали, що після сніданку зайдуть до вас, і ви разом вирушите... ну, туди, де все почнеться. Я не знаю куди саме, вибачте. — Вона трохи знітилася, від того, що не могла відповісти.

— Зрозуміло, — зітхнула я, акуратно розгладжуючи складки на сукні, яку вибрала для сьогодні. Нехай і проста, але виглядала вона цілком охайно. Ще раз глянула на себе в дзеркало, кивнула, ніби підтверджуючи, що так — цього разу в мене все вийде.

Дівчина вийшла, а я швидко вмилися й зібрала волосся у не тугу косу, залишивши кілька пасм вільно спадати. Що б не чекало попереду, хотілося почуватися хоч трохи впевненіше.

Коли я відчинила двері, у коридорі справді стояли Сапір і Топаз. У руках у них не було ні зброї, ні якихось магічних артефактів — обидва виглядали цілком мирно: у простих але елегантних сорочках і з напівпривітними, напівтривожними посмішками.

— Доброго ранку, — озвалися вони майже в один голос.

— Доброго, — відповіла я, намагаючись говорити впевнено.

— Ми вже приготували все необхідне, — сказав Топаз. — Але спочатку радимо поснідати.

Я ніяково посміхнулася. Дивне відчуття — водночас страх і легка довіра. Але, пригадуючи минулий вечір, коли я погодилася на злиття з їхніми Елементами, я розуміла: що я й справді, щиро бажаю їм допомогти. І якщо в мене вже є така сила, то це все не випадкого.

— Тоді ведіть, — промовила я рішуче, намагаючись триматися прямо й не видавати хвилювання, що наростало з кожною хвилиною.

Сапір і Топаз обмінялися короткими усмішками й жестом запросили мене рушити коридором уперед, назустріч невідомому.

***

Після швидкого сніданку нас відвезли до парку. Я думала, що ми поїдемо в якийсь храм чи щось подібне, а натомість опинилися на доглянутій галявині серед дерев. Дорогою я виглядала у вікно, намагаючись упіймати якісь дивні ознаки магічного світу, але нічого незвичного не бачила. І справді, все було таким же, як у нас: і природа, і люди.

Їхали ми недовго, та все ж мене трохи почало нудити — як завжди під час поїздок. Зазвичай я приймаю ліки проти захитування, але тут не встигла про це подумати. Сподівалася, що в них щось таке є, але попросити забула.

— Ось ми й на місці, — сказав Топаз, вимкнувши мотор.

Вийшовши з машини, я опинилася на охайній галявині парку.

— Тут нас ніхто не шукатиме, та й людей немає, — уточнив Рубер, який, виявляється, приєднався до нас. — Це якраз те, що потрібно для нашого тренування. Сьогодні почну я, адже Рубін озвався першим.

— Що мені робити? — запитала я з цікавістю, мимоволі оглядаючись навколо.

— Просто спробуй розслабитися, боляче не буде. Обіцяю, — сказав він, дивлячись мені в очі. — І коли я запитаю, то дай згоду на злиття.

Рубер підійшов до мене впритул і взяв мою руку в свої обидві долоні, пильно дивлячись в очі.

— Я, Вартовий Ruberiun. Прийми мій Елемент.

На мить я розгубилася, але швидко згадала, що робити:

— Я... я приймаю твій Елемент.

І все навколо потонуло в яскравому світлі: щойно я вимовила слова, Рубер ніби розчинився, а натомість залишився лише великий червоний камінь — рубін. Він на шаленій швидкості полетів до мого серця і… просто зник. 

Болю й справді не було, тільки паморочилося в голові секунди дві-три — і все припинилося. Сталося це так швидко, що важко було второпати, чи не примарилося.

— Вийшло? — спитала я, повернувшись до інших.

Топаз усміхнено підняв угору великі пальці, а Сапір і Емер кивнули з полегшенням.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍