Читати книгу - "Мікроби гарні та не дуже. Здоров’я і виживання у світі бактерій"

каже Девіані. – Отоді ми по-справжньому й зрозуміли, що маємо справу з чимось, що може вбити нашого сина». Адже в четвертому зразку була всього лише крихітна часточка ячменю.

Через шість місяців у новонародженого брата Рохана на ім’я Зубін так само почали проявлятися тяжкі форми алергії. Девіані звільнилася з роботи, де успішно планувала будівництво міст, спеціалізуючись на забезпеченні районів закладами охорони здоров’я. «Ідучи з дому, я постійно непокоїлась як через те, що залишаю дітей без своєї уваги, так і через необхідність увесь час стежити, що я сама їм і п’ю і що можу передати Зубінові через грудне молоко». Зараз хлопчикам уже вісім і чотири роки відповідно й вони обидва частково переросли свої харчові алергії. До меню родини навіть повернулися соя й нут. Однак діти залишаються чутливими до тяжких форм астми та екземи. Як це часто буває, їхні напади астми зазвичай особливо сильні й страшні після дихальних інфекцій, таких як грип. Але Девіані не може зробити їм щеплення, бо вакцина від грипу містить сліди яєць – одного з продуктів, на які в них зберігається тяжка форма алергії.

У всьому розвиненому світі алергії, астма та інші типи запальних розладів у наш час перетворилися з практично невідомих на загальнопоширені явища. Усі вони передбачають руйнівну реакцію імунної системи на якусь нешкідливу речовину: харч, пилок рослин, нормальні бактерії товстого кишечника чи навіть власні здорові клітини тіла. Імунна атака на останні може призводити до автоімунних розладів, таких як діабет 1 типу, розсіяний склероз, вовчак та багато інших. Це має такий вигляд, немов імунна система сучасної людини втратила якийсь запобіжник, залишившись із надчутливим спуском, часто нездатною відрізнити друга від ворога. Як саме ця надмірна чутливість проявляється, схоже, залежить від генетичної схильності людини. Алергії та астма явно передаються в спадок, як, можливо, й автоімунні розлади. Але різке збільшення поширеності цих проблем в останні 150 років було занадто швидким, аби пояснити його просто родинною генетикою. У країнах «третього світу» вони залишаються доволі рідкісними, однак діти іммігрантів зазвичай поділяють вищі рівні захворюваності своїх західних однолітків, як і їхні батьки, хоча ті й меншою мірою. Фактично, багато новоприбулих до США з Африки та Східної Європи напівжартома називають алергію «хворобою громадянства», бо характерне шморгання носом та чхання часто виникають у них десь через п’ять років проживання в країні, що дозволяє стати її громадянами.

Чи спричиняється це забрудненням повітря? Стресами сучасного життя? Великою кількістю їжі? Малою кількістю дитячих хвороб? Усі ці речі вже пропонувались як можливі винуватці історичного зростання числа імунних розладів у промислово розвиненому світі. Однак дослідження переважно не змогли знайти докази на їхню підтримку.

Мабуть, найдивнішим припущенням з усіх було те, що ця епідемія є результатом нашого відносно раптового відділення від цілого моря мікробів, здебільшого нешкідливих, що колись насичували наші життя через необроблену воду, яку ми пили; їжу, яку ми діставали з ґрунту та примітивно зберігали; тварин, яких ми вирощували й на яких полювали; бруд, серед якого ми ходили, працювали й часто спали. Аксіомою біології є те, що еволюція перетворює невідворотне на необхідне. Чи не могло статися, що імунна система людини еволюціонувала так, що почала покладатися на постійний контакт із бактеріями та іншими «мікробами» для належного функціонування? Якщо так, то що відбувається, коли за одне чи два століття (якусь мить для еволюції) ми розриваємо цей постійний контакт, починаючи очищувати нашу воду, обробляти харчі, митися протимікробними гелями й милами та дистанціюватися від природного ландшафту?

Від Гіппократа до гігієнічної гіпотези

Аналіз медичної історії демонструє аналогічну схему збільшення кількості трьох категорій запальних розладів, що стали надзвичайно помітними в XXI столітті. Це алергії та астма; автоімунні розлади, такі як цукровий діабет 1 типу, розсіяний склероз і вовчак; запальні кишкові хвороби, наприклад хвороба Крона й виразковий коліт. У медичний літературі сивої давнини всі вони ледве згадувалися. Гіппократ, наприклад, знав астму, але для нього це була хвороба, спричинена фізичними вправами, а не алергіями. Він також описував окремих людей, що погано реагували на певні харчі, на кшталт молока, але їхні симптоми – розлад шлунка та гази – нагадують більше харчову непереносимість, аніж алергію.

Перша згадка про респіраторні алергії датована ще X століттям і міститься в трактаті перського лікаря Аль-Разі «Про причину, чому голови людей пухнуть у часи троянд, породжуючи катар». Пізніше трояндова пропасниця (сезонна алергія) з’являється у європейській медичній літературі XVII століття й залишається медичною цікавинкою аж до XIX століття, коли вона стає модною недугою серед аристократії, багато представників якої, як писали, «не виносили сільського повітря». 1819 року лондонський лікар Джон Босток почав десятилітнє дослідження того, що він перейменував на catarrhus aestivus – літній катар (закладення носа). «Однією з найприкметніших обставин тут є те, що впродовж останніх десяти – дванадцяти років на нього не було скарг як на специфічну хворобу», – писав він. У 1828-му Босток представив свою доповідь про двадцять вісім випадків літнього катару перед Лондонським медичним та хірургічним товариством, повідомивши, що цей розлад спостерігається лише «в середніх або вищих верств суспільства, навіть у людей дуже високого рангу». Опитавши аптекарів у бідних районах Лондона і де тільки міг, Босток так само повідомив, що не виявив «жодного однозначного випадку цієї недуги серед бідноти».

1873 року лікар із Манчестера Чарльз Блеклі, який сам потерпав від сінної лихоманки, показав, що цей стан є респіраторною алергією, шляхом зберігання пилку літніх трав у пляшці, відкривання її взимку та вдихання вмісту. Це відразу ж спричиняло його звичні симптоми: сльозотечу, нежить, чхання. Оголошуючи про свої результати, Блеклі, як і Босток перед тим, відзначив різке збільшення випадків цього стану за попередні десятиліття і висловив збентеженість фактом його відсутності серед родин, що проживають у сільській місцевості й контактують із пилком рослин найбільше. Блеклі спростував популярну ідею про те, що респіраторні алергії є якимось різновидом спадкової недуги, пов’язаної з королівською кров’ю, бо вони були доволі поширені серед нуворишів європейської промисловості й торгівлі. Радше Блеклі описав її як хворобу «освічених класів» і припустив наявність певного роду «схильності, породжуваної розумовою культурою».

До початку ХХ століття респіраторні алергії стали настільки поширеними по всій Західній Європі та Північній Америці, що в багатьох містах було створено «товариства сінної лихоманки» для забезпечення підтримки або хоча б співчуття тим, хто на неї хворів. 1988 року історик медицини Мартін Емануель назвав респіраторні алергії «епідемією постіндустріальної революції», що охопила близько 10 % населення США. «Однак, – писав він, – причина цього поширення сьогодні зрозуміла не краще, ніж коли Блеклі відзначив його». Якщо додати сюди харчові алергії, теж рідкісні до XX століття, то виявиться, що на алергійні розлади сьогодні страждають майже 60 мільйонів американців, а це 20 % усього населення країни. Причому цілих 15 мільйонів із цих людей мають алергії достатньо тяжкі, щоб спричинити небезпечний для життя анафілактичний шок.

У ногу з респіраторними алергіями йшло й поширення астми, навіть якщо уявлення про неї змінилося від спричиненої фізичними вправами хвороби, знайомої давнім грекам, до тієї, що викликається переважно алергенами, особливо домашніми подразниками, такими як пліснява