Читати книгу - "Дума про Хведьків Рубіж"

такому разі? І якщо маю, то скільки?

Тут волосся корчмаря стало дибки: на останніх словах його гість піднявся, як стояв, у повітря і став отак кружляти по корчмі. Руки його були складені на грудях, у них він тримав свій згорток і час від часу постукував один об один великими пальцями та все говорив:

— Скільки за чарку, за кварту, за бочку крові? І як Бог прийме — золотом, сріблом, діамантами? А, людино?

Корчмар мовчав. Він просто ошалів.

— Скільки ти убив, корчмарю?

— Я?.. Я ні…ні… не вбивав…

— От щедра натура у вас, людей, на побрехеньки! Рік тому ти з сином, старшим, якщо не помиляюсь, зарізали отут, у корчмі, двох чоловік. Зарізав ти, хоч бив більше син. Були вони іноземці, і ви їх хотіли просто пограбувати. Французи, здається. Чоловік та жінка. Ними тут усе смердить. Коротше, не вийшло пограбувати. Той вихопив шпагу, туди-сюди — два трупи. А тепер послухай. От я, припустімо, — наблизившись до бочок, незнайомець штовхнув одну згортком. Стався гучний вибух, і бочка розбилась. Велетенська червона пляма на підлозі. — Я розбив бочку і розлив вино. Я маю сплатити?

Переляканий корчмар мовчав.

— Кажи, комахо!

— Т-т-так…

— Скільки?

— У-у-у-п-п-потрійному… р-р-розмірі…

— А ти, собако, сплатив Господу в потрійному?

Блиснула сталь, і вже не вино, а жива кров бризнула на підлогу…

Незнайомець виходив із корчми, витираючи чорним ганчір’ям важкий меч. За порогом зупинився. Дивився прямо.

— Я сплатив…

Тоді глянув на зорі.

— Решти не треба, Всевишній…

І тінню линув до вікна сторожової вежі.

VІІ

Степан Стороженко після смерті, як тінь або привид на полуночному, вкритому весняним туманом цвинтарі між оград і високих бур’янів, — він скрізь снував за отаманом Безрідним.

Скрізь.

А за життя ж що?

За життя Степан, як і зараз, був худим високим парубком, трохи навіть надміру високим, завжди жартівливим, охайним, приземленим у своїх прагненнях та мріях.

Мрій у Степана було не те щоб греблю гати. Швидше всього, дуже й дуже мало тих мрій під рідкою сухуватою чуприною козака ховалось — скупі та загальнолюдські мрії.

Мріяв козак про вишневий садок коло гарненької побіленої хатинки, і щоб та хатинка обов’язково була розцяцькована густо мальованими ружами. Мріяв про низенькі тини, криницю-журавель, обов’язково за грядкою вниз до річки при болотистому ґрунті, і щоб там, на тому ґрунті, набивали перші весняні зливи кришталево-чисті калюжки. Про вулики мріяв Степан — небагато, може, навіть один чи два на перший час, а тоді… О, тоді пасіка б неквапливо розросталася, поглинаючи собою лани та левади, липовий цвіт, гречку й кавуни на баштанах, волошки з кульбабами та ті ж таки вишеньки коло хижі. Летіли б рої злизувати сік із побитих яблук під стежиною й чагарником. Цвів би подорожник та кропива, цвіло б чар-зілля в дібровах і він, Степан Стороженко, бувши вже в літах, прикладав би теє листя, прибите пилом курного шляху, до ранки, що сочиться кров’ю на коліні необережного онука. І кров би спинялась, і дякував би онук старому Степану Стороженку…

* * *

Груддя землі з-під кінських копит полетіло Степану в морду, і наче вибило, вирвало з тяжкого гнітючого сну, що тягнувся десятки років.

— Максиме! Держись, ми вже коло Волошки!

Вершник сіпонув за повіддя, і все тіло коня задрижало суцільним м’язом, що бився в конвульсіях, піднялось дубала.

— Максиме, держись!

Нема вже Максима. Далеко він. Та ще далі відлетить зараз твоя боягузлива чи, мо’, така відважна душа, хорунжий. Молися, хорунжий.

— Безрідний!

Упало тяжко тіло хорунжого, і нема кому молитись до красивого бога і святити його, хіба півчі в церквах відголосять ув поминальну суботу, хіба мовить панотець слова страху за масштаби свого мирського — до каяття далеко, а страх, він завжди є:

— Простіть мене, брати і сестри…

Згасав хутірець, і біленька хата, вся в ружах.

І гули хрущі так, що помилуй Господи, — нагнітався гул їхній і з’їдав останні миті ганебного животіння боягуза-хорунжого Степана Стороженка.

То здіймався в повітрі тінню туман, то зникав і відправляв Степанову грішну душу в хутірець під вишнями.

Загони татар прошмигнули через каламутну мулисту річечку Волошку…

VІІІ

Над Бахчисараєм зайнявся один із перших погожих днів літа, наче сам священний птах Хун накрив благословенним крилом вузькі вулиці, просторі майдани, білосніжні мечеті, води й береги Сурул-су там, де берізки й кипариси кидають похмурі тіні у джерельну воду Саргузелю.

Легенький вітерець торкає виставлені на сонце ханові руки і доносить з вулиці нерозбірливий гомін. То живі трофеї вервицями тягнуться до похмурої фортеці Чуфут-Кале.

Хан перевів подих.

— Угодно Аллаху, щоб Ібліс направив свій взор на благословенний наш край і віру святу Магомедову. Аллах мудрий, і ми належно сприймемо святу волю його. Аллах акбар!

— Аллах акбар!

Махмед-Гірей та Безрідний майже одночасно склали почесті аллаху.

Запала коротка мовчанка, і крики з вулиці посилились. Максим знав, що ті табуни невільників женуть із самої Наддніпрянщини та Дикого Поля, і знав, чому — після Переяслава та Богданової смерті на Україні все вже не так, як хотілося б декому.

— Аллах милостивий, тому він дає нам право вибору — здатись на волю янгола смути як покірні слуги пророка, що дотримуються кожного аяту зі Святого письма та коряться законам божим, або ж боронити святий іслам від невірних не тільки як слуги, але й як воїни самого всевишнього. Аллах акбар!

— Аллах акбар!

Хан прибрав руки з перил і зайшов у приміщення.

— Ти істинний халіл-аллах, Махмеде, і всевишній засвідчує на ділах свою довіру до слів та намірів твоїх, бо нема в них тіні Бу-Ріє. Аллах акбар!

— Аллах акбар!

Шум на вулиці непомітно стихав. Хан зніяковіло, мовби за звичкою, потирав забиту руку, яка вже давно не боліла.

— Відправляйся завтра, слуга мій. Грошей, вояків, усе інше дам скільки забажаєш.

Максим міцно стиснув чотки в долонях.

— Я поїду сам. Крім плати за мою допомогу народу Мохаммеда, нічого більше не потребую від його світлості.

— Мушу зауважити, мій карачею, — хан присів на подушку, гаптовану золотом. — Зробити це непомітно буде дуже важко. Невдалі спроби яничарів тому свідчення.

— Я, ваша світлість, смію завірити, не зовсім яничар і впораюся самостійно, — Максим глянув у вікно на похмурі стіни Чуфут-Кале. — Птиці Сімург не потрібна поміч, щоб бути невидимою.

З вікна не долинало ні звуку, наче велика столиця Бахчисарай раптом зникла з лиця землі.

— Іди,