Читати книгу - "Сім вечорів"

«вчити» означає «згадувати», то «не знати» — це те саме «що спромогтися забути»; все збігається, нам залишається тільки пересвідчитися в цьому.

Коли я щось пишу, у мене таке відчуття, ніби це «щось» уже існувало в мені раніше. Я відштовхуюсь від загального уявлення; знаю більш-менш початок і кінець, а потім відкриваю проміжні частини; однак у мене немає відчуття, буцімто я їх вигадую, буцімто вони залежать від моєї волі; такі-от справи. Вони такі, але приховані, і як поет я повинен їх відкрити.

Бредлі{120} зазначив, що однією з функцій поезії є справляти враження, не відкривати щось нове, а нагадувати про щось забуте. Читаючи гарний вірш, ми думаємо, що теж могли б його написати, що цей вірш уже існував в нас раніше. Це веде нас до Платонового визначення поезії: ця річ легка, крилата і священна. Таке визначення неточне, оскільки легкою, крилатою і священною могла б бути музика (хіба що поезія є формою музики). Однак Платон, визначаючи поезію, зробив дещо набагато більше: він дав нам взірець поезії. Ми можемо дійти думки, що поезія — це естетичний досвід: це щось на кшталт революції у вивченні поезії.

Я викладав англійську літературу на факультеті філософії і філології університету Буенос-Айреса й намагався по можливості оминати історію літератури. Коли мої студенти просили дати їм бібліографію, я відповідав: «бібліографія не має значення; зрештою Шекспір гадки не мав про бібліографію шекспірознавства». Джонсон{121} не міг передбачити, які книжки писатимуть про нього. «Чому б вам не вивчати безпосередньо тексти? Якщо ви тішитеся цими текстами, добре; якщо не тішитеся, облиште їх, адже ідея обов’язкового читання безглузда: це однаково, що говорити про обов’язкове щастя. Гадаю, поезія — це щось таке, що відчувається, і якщо ви не відчуваєте поезії, не відчуваєте краси, якщо оповідання не викликає у вас бажання взнати, що сталося потім, тоді автор писав це не для вас. Облиште це, адже література досить багата, щоб запропонувати вам автора, гідного вашої уваги або негідного вашої уваги сьогодні, але якого ви прочитаєте завтра».

Так я вчив їх, зважаючи на естетичний фактор, який не потребує визначення. Естетичний фактор — це щось таке очевидне, таке безпосереднє, таке непевне, як любов, смак якогось плоду, вода. Ми відчуваємо поезію, як відчуваємо близькість жінки, як відчуваємо гору або затоку. Якщо ми відчуваємо її безпосередньо, навіщо розчиняти її в інших словах, поза сумнівом, слабших за наші відчуття?

Є люди, які погано відчувають поезію; зазвичай вони її викладають. Гадаю, я відчуваю поезію, але не викладав її; я не вчив моїх студентів любити той чи той текст; я навчав їх любити літературу, бачити в літературі форму щастя. Я майже нездатний мислити абстрактно, ви, мабуть, завважили, що я постійно спираюся на якісь цитати й спогади. Краще, ніж говорити про поезію абстрактно, бо це було б різновидом нудьги або лінощів, візьмімо й дослідімо два іспаномовних тексти.

Я обрав два добре відомих тексти, бо, як уже казав, пам’ять зраджує мене, і я волію мати справу з текстом, який уже існує у вашій пам’яті. Розгляньмо знаменитий сонет Кеведо, присвячений донові Педро Тельєсу Хірону, герцогу Осунському. Я повільно прочитаю сонет, а потім ми повернемося до нього, рядок за рядком.

Осуни дук, її заступник пильний,

звитяжець задля рідної країни,

смерть і тюрму прийняв од батьківщини,

якій Фортуну підкорив, всесильний.

Свої й чужі краї у тузі спільній

оплакували біль його кончини:

поля фландрійські замість домовини,

кривавий місяць — напис надмогильний.

Везувій, Етну запалило горе

Трінарїї [49] та Партенопи [50] враз;

і сльози воїв розлились, як море.

Його на небі прихистив сам Марс,