Читати книгу - "Холодна Гора"

не були настільки сильними, як це було потрібно, але їй підходили.

Я сказав:

— Я вам окуляри позичу, але не продам.

— Продайте, будьте ласкаві, товаришу, я отримала десять років і без окулярів загину.

— Не можу я вам їх продати, товаришко, бо свої я можу кожної хвилини розбити чи їх теж можуть украсти. Я повинен мати запасні.

Вона пропонувала мені найрізноманітніші речі. Я відмовився.

Потім вона прийшла до мене і сказала:

— Товаришу, вам, певно, знадобиться в таборі жінка. Я тут одна з наймолодших. Можливо, тепер віддасте, полишите мені ці окуляри?

— Мусиш бачити, Олександре Семеновичу, що та жінка зовсім не була шльондрою, але не бачила іншого способу врятувати своє життя. Всі жінки мали коханців, інакше не змогли б вижити. Вони шукали впливових, фізично сильних чоловіків. Таких можна відшукати лише серед кримінальників, котрі завжди мають трохи хліба, щоб підгодувати жінку, крадуть теплі речі, аби захистити коханку від зимового холоду, від них залежить адміністративний апарат і вони мають змогу надати своїм жінкам гарну роботу. Боротьба за виживання в таборах точиться безперервно.

Товариші в камері депортованих багато розповідали про табори.

Не буду переповідати тут усього. Про це писали інші з власного досвіду. Але я був змушений ґрунтовно переглянути свої погляди на життя в таборах і, передусім, осягнути масштаби примусових робіт. Я зрозумів, що велика частина промислової продукції та будівництво в Радянському Союзі своїм походження забов’язані саме праці табірників.

Надвечір прийшов наглядач і почав нас викликали за алфавітом четвірками. Четвірки поверталися, щоб забрати свої речі, й повідомляли: «Нам запропонували підписатися під постановою «ОСО» про нашу депортацію. Ми підписалися. Сьогодні ввечері — до Німеччини».

Я зомлів: доведеться їхати до Німеччини. В глибині серця я ніколи не вірив у те, що нас віддадуть у руки гестапо. Почав розмірковувати про те, як би зарадити лиху. Мене викликали одним із останніх.

Я зайшов до квадратного приміщення. Під трьома стінами — три столи. Мене направити ліворуч. Молодий офіцер НКВС підвівся і вручив мені аркуш паперу.

— Підпишіть, громадянине.

Я прочитав:

«Спеціальна комісія при Народному комісаріаті внутрішніх справ «ОСО» ознайомилася з справою звинуваченого Олександра Семеновича Вайсберга.

Ухвалила: припинити справу й вислати громадянина Олександра Семеновича Вайсберга, як небажаного іноземця, за межі Союзу Радянських Соціалістичних Республік.

Відповідний запис знаходиться в архіві 8 відділу НКВС у Москві.

Підписи».

Я прочитав й замислився.

— Куди мене висилаєте, громадянине старший лейтенанте?

— Поїдете зараз до Берліна.

— Але я не хочу їхати до Берліна. Я не хочу мати нічого спільного з німецьким фашизмом. Прошу дозволити виїхати до Швеції.

— Поїдете зараз до Берліна. Там напишете подання.

— То вже не допоможе.

Я ще раз узяв аркуша до рук.

— Небажаний іноземець. А коли допомагав створювати в державі промисловість азотних сполук не був небажаним, громадянине лейтенанте.

Він лише знизав плечима.

— Дайте мені можливість написати подання до уряду перед депортацією до Німеччини.

— Я не маю права.

Я втратив контроль над собою і вжив вирази, ніколи не чувані в цьому будинку:

— Товаришу, я комуніст. Знаєш, що я єврей і комуніст? То навіщо хочеш видати мене в руки гестапо? Якщо я не потрібен тут, у країні, то дозвольте мені хоч виїхати спокійно куди хочу. Чим це вам зашкодить? І вам не соромно, товаришу?

— Не нервуйте, громадянине. Я отримав наказ. Я не маю жодного впливу на це рішення. Можу прийняти вашого листа до Народного комісара, але це не відстрочить вашої депортації. Підписуєте постанову «ОСО»?

— А якщо не підпишу?

— Будемо змушені покликати двох свідків, щоб вони підтвердили, що постанова «ОСО» була вам повідомлена.

— То мій підпис означає лише те, що я підтверджую ознайомлення з постановою?

— Саме так і більш нічого.

— Тоді давайте.

Я взяв аркуш і підписав його. То був мій останній підпис під протоколами НКВС.

Усі були готові й пакувалися. Я загорнув свої речі в одне велике простирадло. Вийшов великий пакунок. Я зав’язав петлю так, щоб можна було нести пакунок на плечах. Нас відвели до великої приймальні і звеліли чекати.

Десь опівночі надійшли автобуси й забрали нас на залізничну станцію, де розмістили таким чином, що кожен отримав лежаче місце.

Вікно на перон було забите, вікно в коридор — ні. Двері купе замкнули. Раптом ми почули жіночі голоси. Прибула група жінок. То була частина наших товаришок із Бутирок. Жіночі голоси підняли нам настрій.

Кілька років ми не бачили жінок. А зараз прийшли товаришки, що говорили нашою материнською мовою і пережили те саме, що й ми.

У новорічну ніч 1939–1940 року потяг рушив у дорогу. Віз п’ятдесят морально й фізично травмованих людей додому. Ми полишали вітчизну, яку