Читати книгу - "Сплячі красуні"

Лайла почасти це розуміла, знаючи, що колись він жив життям, у якому не було нічого, крім руху й непевності, але це не означало, що їй це мусить подобатися. Чи що вона мусить із цим погоджуватися.

А з якими відчуттями живеться після того, як ти вбила Джінет Сорлі, нехай то навіть сталося випадково? Це було те, чого він ніколи не міг зрозуміти, а коли кілька разів намагався, вона швидко йшла геть, стискаючи кулаки, ненавидячи його. Вона сама не знала точно, чого хоче, але не того, щоб її зрозуміли.

Прокинувшись того першого дня, Лайла із заїзду місіс Ренсом повела свій крузер просто до ще тліючої в’язниці. Крихітні обривки розлізлого кокона прилипли до її шкіри.

Вона організувала вивезення тіл нападників, збирання та утилізацію поліційної зброї й амуніції. Помічницями, якими вона керувала в цьому завданні, були переважно утримувані Дулінгського виправного. Ці жінки, засуджені кримінальниці, які поступилися власною свободою — буквально всі з них були жертвами домашнього насильства або жертвами наркотичної залежності, або жертвами бідності, або жертвами психічних хвороб, або комбінації всіх чотирьох вад — були звичні до неприємної роботи. Вони робили те, що мусили. Євка запропонувала їм вибір, і вони його зробили.

Коли влада штату нарешті звернула свою увагу на Дулінгський виправний заклад, серед людей у місті і у в’язниці вже поширилася й закріпилася маскувальна історія. Мародери — якась серйозно озброєна випалювальна бригада — влаштували облогу, а доктор Клінтон Норкросс з його офіцерами героїчно захищали свої позиції за допомогою поліції і таких волонтерів, як Баррі Голден, Ерік Бласс, Джек Албертсон і Нейт Мак-Ґі. Зважаючи на всеохопний, нез’ясовний факт Аврори, ці історія привернула до себе трохи менше цікавості, ніж ті плавучі жінки, що їх винесло хвилями на берег у Новій Шотландії.

Врешті-решт, це ж усього лиш Аппалачія.

13

— Це Енді. Його мати померла, — сказала Лайла.

Енді плакав, коли вона знайомила з ним Клінта. Лайла забрала його від Бланш Мак-Інтай. Обличчя в нього розчервонілося, він був голодний.

— Я казатиму, що він мій, що це я його народила. Так буде простіше. Моя подруга Джолі — лікарка. Вона вже оформила папери.

— Любонько, люди ж знають, що ти не була вагітною. Вони в таке не повірять.

— Більшість повірить, — сказала вона. — Бо там час минав інакше. А щодо решти… мені байдуже.

Побачивши, що Лайла непохитна, Клінт простягнув руки і прийняв заплакану дитину. Він колисав Енді на руках. Крики хлопчика перетворились на завивання.

— Здається, я йому подобаюсь, — сказав Клінт.

Лайла не усміхнулася.

— У нього закреп.

Клінт не хотів ніякої дитини. Він хотів заснути. Він хотів усе те забути: ту кров і смерті, і Євку, особливо Євку, яка викрутила цей світ, як викрутила його. Але все відео було в нього в голові: будь-коли, схотівши уявити себе Ворнером Вулфом, він міг його ввімкнути і крутити безконечно.

Він згадав, як Лайла того жахливого вечора, коли вигорав цей світ, повідомила його, що ніколи не хотіла басейну.

— Чи я маю право голосу в цій справі? — спитав він.

— Ні, — сказала Лайла. — Мені жаль.

— У твоїм голосі нема жалю.

Що було правдою.

14

Інколи — зазвичай уночі, коли вона лежала без сну, але подеколи навіть серед найяскравішого дня — у Лайли в голові пропливали імена. То були імена білих офіцерів поліції (як вона), які застрелили невинних чорних цивільних (як Джінет Сорлі.) Вона думала про Річарда Гейста, який застрелив вісімнадцятирічного Рамарлі Ґреєма у ванній кімнаті квартири цього юнака у Бронксі. Вона думала про Бетті Шелбі, яка застрелила Теренса Крачера в Талсі. Найчастіше вона думала про Алфреда Оланго, якого застрелив офіцер Річард Гонсалвес, коли Оланго жартома націлив на нього електронну сигарету.

Дженіс Котс і інші жінки з Нашого Місця намагалися переконати Лайлу, що вона мала цілком обґрунтовані причини для того, щоб зробити те, що зробила. Ці умовляння могли бути щирими або ні, користі від них не було в обох випадках. Одне питання раз у раз повторювалося, наче нестерпно нав’язливий мотив: якби там була якась біла жінка, чи дала б вона їй більше часу? Лайла жахливо боялась собі признатися, що, мабуть, знає відповідь на це питання… але розуміла, що цілковитої певності все одно ніколи не матиме. Це питання переслідуватиме її до кінця життя.

Лайла залишалася на своїй роботі, доки не було врегульовано ситуацію у в’язниці, а потім подала у відставку. Вона привозила малого Енді в дитсадок Тіффані Джонс і залишалася там допомагати.

Клінт їздив на роботу в Керлі, ця подорож забирала годину. Він приділяв всю увагу своїм пацієнткам, особливо тим, яких перевели туди з Дулінгу, оскільки був єдиною людиною, з якою вони могли говорити про те, що бачили й пережили, і не отримати від нього ярлик божевільних.

— Чи не шкодуєте ви про свій вибір? — питався він у них.

Всі вони сказали «ні».

Їхнє самозречення вражало Клінта, здрібнювало його, наділяло його безсонням, коли він думав про це, сидячи в своєму кріслі у досвітанковому мороці. Він ризикував власним життям — це так, але ці утримувані віддали свої нові життя. Подарували їх. Яка група чоловіків могла принести таку одностайну жертву? Жодна — такою була відповідь, і якщо це визнати, тоді, о Боже, чи не зробили ці жінки жахливої помилки?

По обидва боки свого дня він харчувався тим, що купував у фаст-фуді, не виходячи з машини, і власна розм’яклість черева, яка турбувала його тієї весни, вже восени перетворилась на дужий передок. Джаред здавався якимсь меланхолійним привидом, що прослизав краєчком його сприйняття, приходячи і йдучи, інколи вітаючись коротким помахом руки, інколи «йо, тату».

Бодай якесь забуття, що його міг би знайти собі Клінт, відганяли геть еротичні сни про Євку. Вона оплітала його виноградними лозами і овіювала вітром його голе тіло. А її тіло? Воно було альтанкою, де, він думав, що зможе відпочити, але ніколи не досягав туди, перш ніж прокинутися. Коли він опинявся в одній кімнаті з малюком, той усміхався йому, немов хотів з ним подружити. Клінт теж усміхався йому навзаєм, а потім, уже в машині, їдучи на роботу, розумів, що плаче.

Одної ночі, не мігши заснути, він погуглив ім’я свого другого пацієнта Пола Мантпельєра, того, з «сексуальними амбіціями». Вискочив некролог. Пол Мантпельєр помер п’ять років тому після довгої боротьби з раком. Дружину або дітей у тексті не згадували. Що дали йому його «сексуальні амбіції»? Схоже, лише