Читати книгу - "Кіберіада"

чи про цілу гору відкриттів, а про те, щоб відкрити очі на світ. Досі ми були сліпими цуценятами. У мороці Галактики сяяв розум, який не намагався накинути нам свою присутність, а навпаки, найстаранніше приховував її.

Страшенно плиткими здавалися мені гіпотези, що мали популярність до утворення Проекту й коливалися між полюсами песимізму, який називав Silentium Universi природним станом, і того бездумного оптимізму, що вважав — розсипані навколо зірок цивілізації, наче діти в садочку, спілкуватимуться між собою мало не по складах. «Розвіявся ще один міф, — думав я, — і ще одна істина постала перед нами — і, як завжди, її ми теж не зуміли осягнути».

Залишався другий, значеннєвий бік сигналу. Дитина здатна зрозуміти окремі, вихоплені з філософської праці, речення, але цілого не збагне. Ми були в такому ж становищі. Дитину може зачудувати зміст окремих фраз, і ми так само захоплювалися дрібними фрагментами розшифрованого. Сидячи дні й ночі над зоряним текстом, підступаючись знову й знову до його таємниці, я у певному розумінні зжився з ним і не раз, хоча й суто інтуїтивно, бо він вивищувався наді мною як гора, невиразно, наче в імлі, помічав розкішні обриси його досконалої будови, тобто міняв математичний підхід на естетичний, — а може, поєднував їх.

Кожне речення книжки щось означає, навіть вихоплене з контексту; в межах контексту воно поєднується із значеннями інших фраз, тих, що були до нього й будуть після нього. З такого взаємопроникнення, переплетення й концентрації значень і виникає врешті ота застигла в часі думка, якою є кожний твір. При розшифруванні зоряного коду йшлося не так про значення його окремих елементів, «псевдофраз», як про їхнє призначення, що його я не міг збагнути. Проте в ньому відчувалася внутрішня гармонія, суто математична, яка, наприклад, у кафедральному соборі розкривається і перед тим глядачем, котрий ані не розуміє її призначення, ані не знає законів статики чи архітектурних канонів і стилів, відбитих у деталях споруди. Саме так і я дивився на сигнал і саме так дивувався. Текст був незвичайний ще й тому, що не мав ніяких «суто локальних» ознак. Якщо витягти з арки центральний камінь, на який припадає найбільша вага, він стане просто камінь, без жодних прикмет, — у цьому полягає «нелокальність» архітектури. А перед синтезом Жаб’ячої Ікри з коду вихопили деякі його елементи, яким довільно приписали атомні й стереохімічні «значення».

В цьому було щось від вандалізму, немов, узявши за основу текст «Мобі Діка», узялися забивати китів і витоплювати з них лій. Зрештою, можна було б і так зробити, бо сцена білування китів у «Мобі Діку» змальована, хоча й, так би мовити, у діаметрально протилежний спосіб, та цим можна знехтувати, розрізати текст на шматки й довільно їх попереставляти. Отже, незважаючи на всю мудрість його Відправників, код був аж таким беззахисним? Незабаром я переконався, що могло бути й гірше, мої побоювання зміцніли, підкріплені новими фактами, тому не заперечую, що ці мої зауваження, мабуть, сприймаються як надто сентиментальні.

Певні частини коду, як засвідчив частотний аналіз, повторювалися, на перший погляд, немов слова в реченні, але те, що вони були щоразу в іншому оточенні, обумовлювало незначні відмінності у формуванні імпульсів, не враховані нашою бінарною інформаційною версією. Нетерплячі емпірики, які мали змогу посилатися на оті скарби, замкнені у «срібних підземеллях», наполягали, що то лише деформації, спричинені багатопарсековою мандрівкою нейтринних потоків через космічну безодню, лише вияв і так, зрештою, ледь помітної десинхронізації сигналу, його «розмазаності».

Я вирішив перевірити це, зажадав зробити нову реєстрацію сигналу, принаймні його великого фрагменту, і зіставив одержаний від астрофізиків новий текст із відповідними уривками п’яти послідовних незалежних реєстрацій попередніх прийомів.

Дивно, що доти ніхто цього не зробив. Якщо чийсь підпис досліджується на автентичність і при цьому застосовується дедалі потужніша збільшувальна апаратура, то настає мить, коли чорнильні риски літер на папері, які під збільшувальним склом мають вигляд смужок, починають розпадатися на елементи, розкидані на окремих, товстих як конопляні канати, волосках целюлози, і неможливо визначити межу, де зникають особливості почерку того, хто писав, і починається сфера впливу статистичних рухів, вібрації м’язів руки, пера, нерівномірності стікання чорнила, над якими людина вже не має ніякої влади. Але визначити автора підпису все-таки можна — порівнюючи цілу низку підписів, саме низку, а не лише два, бо тоді виявиться те, що є загальним правилом, і відсіється усе другорядне, утворене під впливом мінливих флуктуацій.

Мені пощастило довести, що «розмазаність», «десинхронізація», «розпливчастість» сигналу існують тільки в уяві моїх опонентів. Точність повторень сягала межі роздільної здатності використовуваної астрофізиками реєструючої апаратури, а оскільки важко було припустити, що текст передавався з розрахунком саме на таким чином відкалібровану апаратуру, це означало, що точність ота перевищувала нашу можливість її перевірки та визначення потужності передавача.

Усе це викликало певне замішання. Відтоді мене називали «пророком MAVO» або «волаючим у пустелі». Тому під кінець вересня я працював у що далі, то в більшій ізоляції. Бували хвилини, особливо вночі, коли між моїм мисленням без слів і текстом виникав такий кровний зв’язок, ніби я вже майже осягнув його зміст; не раз, як уві сні, перед безтілесним стрибком через прірву, я, завмираючи, відчував другий берег, але мені завжди не вистачало останнього зусилля.

Тепер це відчуття видається мені оманою. Мені легше сьогодні визнати, що не тільки я не зміг, не зумів, а що саме завдання було понад сили окремої людини. Як тепер, так і тоді, я вважав, що цю проблему не вдасться розв’язати колективним штурмом, — хтось один повинен був відімкнути замок, відкинувши завчені навички і розумові стереотипи, хтось один або ніхто. Таке усвідомлення власної безпорадності, напевно, жалюгідне, а може, й егоїстичне. Схоже на те, що я виправдовуюсь. Але якщо десь і треба відкинути егоїзм, амбіції, забути про того чортика, який десь у глибині душі колінкує перед успіхом, то це, мабуть, саме в такій справі. Тоді мене мучило почуття ізольованості, відчуження. Та найбільш гідне подиву те, що ота поразка, либонь, незаперечна, залишилася у моїй пам’яті хвилинами душевного піднесення, а всі ті години, тижні, проведені над зоряним листом, зараз, коли я згадую про них, чимось мені дорогі Ніколи не думав, що зі мною може статися щось подібне.

XII

В опублікованих звітах і книжках дуже мало або й зовсім нічого не говориться про те, яким був мій більш «конструктивний» внесок у Проект, бо стало правилом — заради уникнення можливих непорозумінь — замовчувати мою участь у «законспірованій опозиції», що