Читати книгу - "Соло бунтівного полковника. Вершина"

Сьогодні чайка сиділа на тому самому місці, де завжди, тобто на виступі даху адміністративного будинку санаторію «Чорномор’я», але мовчала. Може, і в неї був такий самий поганий настрій, як у Богдана Даниловича? Йому теж не хотілося ні з ким говорити, ні з ким спілкуватися.

Вони дивилися одне на одного. Про що думала чайка? А Бог її знає. Його ж думки впродовж останніх кількох годин сягали далеко-далеко. Полковник усе залишив у Києві, всі справи, кінці всіх ниток того величезного й заплутаного клубка, назва якому — серйозна політична операція. Протилежні кінці ниток він весь час тримає у своїх руках, не доручаючи нікому, не довіряючи нікому, не вірячи нікому.

Але зараз полковник Служби безпеки України Богдан Данилович Зорій перебуває тут, у найпрекраснішому місті Криму, перлині Чорноморського узбережжя — Ялті. Формально — щоб хоч трішки відпочити й поправити своє здоров’я. А насправді…

Тут, у Лівадії, в історичному місці, де колись вирішувалися доля й майбутнє Європи та світу, нині відбуваються, можливо, не менш важливі події, що можуть вирішити долю й майбутнє України. Принаймні Богдан Данилович належно підготувався. Тільки вистачило б йому терпіння й наснаги. Досвіду — не позичати, але останнім часом полковник став помічати в собі таку рису, як поспішність.

Спішить Зорій, спішить…

Але й тягти далі нікуди. Учора пізно ввечері був «сеанс зв’язку» з його соратниками, які повідомили про вжиті заходи, виконання тих завдань, які Зорій дав перед своїм відбуттям до Криму. Яруга доповів, що всі місця, де тільки можна контролювати начальника департаменту Мирона Остапенка, обладнано оперативною технікою прослуховування й візуального спостереження. Петро Крюк уже назбирав під своє крило колишніх спецназівців, яким осточортіли нинішня влада й неподобства в колись міцній та потужній державі і які готові були до силових варіантів. Генерал Шершун поінформував Богдана Даниловича про дії Беруна, його намагання будь-що втриматися у кріслі голови СБУ. Зорій навіть устиг переговорити з генералом Ухалем, який наступив на хвости найбільшим вітчизняним наркобаронам, серед яких, звичайно ж, Клютов, Бойченко, Назаров. Ухаль також повідомив, що через передозування наркотиків помер син Назарова — Геннадій.

Найостаннішим учора Зорію зателефонував журналіст Ліченко й розповів, що касету з компроматом на олігархів він прилаштував на один з центральних каналів, який останнім часом відзначається опозиційністю до влади. Начебто менеджери каналу в захваті від побаченого на плівці й готові пустити її в ефір якнайшвидше, а Ліченку насилу вдається їх стримувати.

Але всі ці, здавалося б, заспокійливі новини не принесли Зорієві доброго настрою. Полковник хвилювався, бо ж сьогодні виходив на полювання. Саме за кілька годин, а може, й раніше його внутрішня чуйка подасть якийсь сигнал: або «до бою», або «відбій». Усе залежатиме від розуміння того, чи має та особа, на яку Зорій покладає великі надії, реальні можливості внести ясність у деякі пробіли в його стратегічному плані приведення до влади в Україні потрібної людини. Потрібної не особисто полковникові Зорію, не особисто генералові Шершуну, полковникові Крюку чи підполковникові Ярузі, а народові України, людям України, таким, як Сашко й Ніна Теслі, Іван Цюба, його водій Гена Вареник, друг і колега полковник міліції Петро Симко. Це потрібно мільйонам інших простих і непростих людей, що розмовляють різними мовами, моляться різним богам, мають різні пристрасті й уподобання.

І хоча Богдан Данилович знав, що перспектива отримати потрібну інформацію не надто велика, все-таки спробувати варто.

Бо ці матеріали сприятимуть правильному вибору тактики для того, щоб запобігти реалізації планів північних сусідів підсадити на вершину української влади свою креатуру. А значить — ще більше зміцнити позиції людини Зорія, котра вже так близько

до мети, яку визначив він — полковник Служби безпеки України. Який, у принципі, вже залишається ним тільки номінально, давно перетнувши межу, що розділяє поняття «службові обов’язки» і покликання справжнього патріота Батьківщини.

Політичні проекти, політичні партії, спілки, союзи, блоки, рухи — до самісінької дупи. Усі вони тільки охнуть, зрозумівши, що їх усіх просто «зробили». Як пацанів.

За годину Богдан Данилович Зорій піде на побачення. Саме за годину він на певний час пошле до бісової матері всі свої морально-етичні принципи, якщо вони в нього ще залишилися, і пуститься берега.

Але, знову ж таки, людина припускає, а Бог допускає. Навіть гадки не мав полковник Зорій, що буде після того, як у сонячній Лівадії зустрінуться два професіонали, двоє співробітників спецслужб різних держав. І що втрутиться в їхні стосунки не лише доля. І все буде не так просто, небуденно, навіть трагічно.

Мирон Валентинович Остапенко сьорбнув з красивої порцелянової чашки, в якій він заварив міцний чорний чай, і знову приготувався слухати. Оскільки запис здійснено лише кілька годин тому, Остапенкові доповісти розшифровану й перенесену на папір розмову ще не встигли. Нічого, це можна зробити й потім. Зараз пішла така «спека», що аналізувати й систематизувати матеріали немає часу. Важливі кожна година, кожна хвилина. Бо ж його, генерала Остапенка, дії цілком залежать від ось цих записів.

Мирон Валентинович натиснув на кнопку диктофона. З динаміків знову полинули знайомі голоси. Цього разу «булава» зафіксувала розмову Президента і голови СБУ генерала Беруна.

«— …Герасиме, ти в мене хто? — голос Президента сухий і суворий.

— Не зрозумів запитання, пане Президенте… — з тембру відчувається, що Берун хвилюється.

— Я тебя зачем назначіл? Шоб ти обєспєчував безопасность государства, правільно?

— Правильно, пане Президенте.

— А Прізідєнт України єсть частью государства?

— Пане Президенте, що ви зі мною, як з пацаном, — несподівано голосно промовив Берун. — Кажіть, у чому я винен, що я зробив не так?

— Ти не харахорься! — теж підвищив голос Президент. — Усе, що ти робиш, — не