Читати книгу - "Битва королів"

З тисячі багать здіймалися цівки темного диму.

«Це не військо й не селище. Це цілий народ зібрався разом».

На тому боці довгого озера ворухнувся один з горбків. Він придивився — і побачив, що це зовсім не земля, а кошлатий незграбний звір: замість носа — змія, а ікла такі, що в найбільшого вепра таких не буває. А істота, що їхала в нього на спині, теж була величезна, з широкими стегнами й дебелими ногами, яких не буває у людей.

Від наглого холодного повіву хутро в нього стало сторч, а повітря задзвеніло від шуму крил. Не встиг він звести очі до білосніжних гірських вершин, як з неба впала тінь. Повітря протяв пронизливий крик. І тоді він побачив синьо-сірі крила, що розкинулися широко, затуляючи сонце...

— Привиде! — крикнув Джон, рвучко сідаючи. Він і досі відчував на собі кігті, відчував біль.— Привиде, до мене!

Підскочив Ебен, схопив його й добряче потрусив.

— Тихо! Ти хочеш до нас дикунів закликати? Та що з тобою таке, хлопче?

— Мені наснилося,— слабко мовив Джон.— Наче я — це Привид, я був у кінці гір понад замерзлою рікою, і щось на мене напало. Птах... орел, гадаю...

Зброєносець Долбридж посміхнувся.

— А мені завжди сняться гарні жіночки. Частіше б тільки спати!

— Кажеш, замерзла ріка? — підійшов Кворин.

— Молочновода витікає з великого озера біля підніжжя льодовика,— втрутився Скелезмій.

— У сні було дерево з обличчям мого брата. І дикуни... тисячі — я й не думав, що їх стільки. І велети верхи на мамонтах.

З того, як змінилося освітлення, Джон прикинув, що проспав чотири-п’ять годин. Голова боліла, і сіпалася шия ззаду, де його обпекли пазурі. «Але ж це було уві сні!»

— Розказуй все, що пам’ятаєш, від початку до кінця,— звелів Кворин Піврукий.

— Та це був просто сон,— збентежився Джон.

— Вовчий сон,— мовив Піврукий.— Крастер сказав лорду-командувачу, що дикуни гуртуються біля витоків Молочноводої. Може, саме тому тобі це і наснилося. А може, ти побачив, що на нас очікує за кілька годин. Розповідай.

Джон почувався дурнем, розповідаючи такі речі Кворину й іншим розвідникам, але виконав наказ. Однак ніхто з чорних братів з нього не сміявся. Коли він закінчив, навіть Зброєносець Долбридж не посміхався.

— Шкуромін? — похмуро мовив Ебен, поглядаючи на Піврукого. «Це він про орла? — запитував себе Джон.— Чи про мене?» Шкуроміни й варги водилися в казках старої Нан, але не в тому світі, де Джон прожив усе життя. Однак тут, у дивній безбарвній пустелі, де тільки лід і каміння, повірити в них було неважко.

— Здіймаються холодні вітри. Цього Мормонт і боявся. Бенджен Старк теж це відчував. Мерці повстають, а в дерев знову розплющилися очі. То чого нам заперечувати існування варгів і велетів?

— То це означає, що мої сни теж правдиві? — запитав Зброєносець Долбридж.— Хай лорд Сноу забирає собі своїх мамонтів, а мені залишить моїх жіночок.

— З самого малечку служу я у Варті, а на розвідку заїжджав далі за всіх вас,— мовив Ебен.— Я бачив кості велетів, чув чимало чудернацьких історій — і все. Хочу побачити це на власні очі.

— Тільки обережніше, щоб не побачили тебе, Ебене,— сказав Скелезмій.

Коли рушили в дорогу, Привид так і не з’явився. На той час тіні вкрили стежку, а сонце швидко спускалося до гострої подвійної вершини велетенської гори, яку розвідники називали Виделкою. Якщо сон був у руку... Сама думка про це лякала Джона. А раптом орел поранив Привида чи й скинув у прірву? А що то було за віродерево з братовим обличчям, що за дух смерті й сутінок?

Між верхівок Виделки зник останній сонячний промінь. На Скімливий перевал опустився присмерк. Майже миттю похолодало. Валка вже не дерлася нагору. Навпаки: стежка тут почала спускатися вниз, хоч і не дуже круто. Вся вона була засипана уламками, розбитими валунами й горами перекинутого каміння. «Скоро стемніє, а досі й сліду Привида!» Джон розривався, але не наважувався покликати деривовка, хай як йому кортіло. Бо підслухати може хтось інший.

— Кворине,— стиха гукнув Зброєносець Долбридж.— Ось. Гляди.

Далеко вгорі, на гірському хребті, сидів орел — сильветка на тлі потемнілого неба. «Ви вже бачили орлів,— подумав Джон.— Це не обов’язково той, що мені наснився».

І все одно Ебен збирався пустити в нього стрілу, якби Зброєносець не зупинив його.

— Звідси ти птаха з лука не поцілиш.

— Не подобається мені, що він за нами спостерігає.

— Мені теж,— знизав плечима Зброєносець,— але ти йому не заборониш. Тільки гарну стрілу змарнуєш.

Кворин, сидячи в сідлі, довгий час роздивлявся орла.

— Їдьмо далі,— нарешті мовив він. Розвідники продовжили спуск.

«Привиде,— кортіло закричати Джонові,— де ти?»

Він уже збирався рушити за Кворином і рештою, коли між двох валунів майнуло щось біле. «Латка старого снігу»,— подумав він, аж тут це щось ворухнулося. Джон миттю злетів з коня. Коли він опустився навколішки, Привид підвів голову. Шия в нього волого блищала, та коли Джон стягнув рукавичку й торкнувся вовка, той не зронив ні звуку. Пазурі, протявши хутро, лишили на тілі криваві смуги, але зламати вовку карк птахові було не до снаги.

Над Джоном уже стояв Кворин Піврукий.

— Дуже погано?

Наче у відповідь, Привид спробував зіп’ятися на ноги.

— Міцний вовк,— сказав розвідник.— Ебене, води. Скелезмію, твій бурдюк з оковитою. Тримай його, щоб не ворушився, Джоне.

Разом вони змили з деривовчого хутра скипілу кров. Привид пручався та щирив зуби, коли Кворин поливав оковитою пошарпані червоні рани, які лишив орел, але Джон, обхопивши його руками, щось заспокійливо мурмотів, і скоро вовк затих. Тільки розсипом зір відрізнялося чорне небо від чорного каміння.

— Нам обов’язково рухатися далі? — поцікавився Скелезмій.

— Не далі, а назад,— пішов до свого гарона Кворин.

— Назад? — здивувався Джон.

— Очі в орлів зіркіші, ніж у людей. Нас бачили. Тож ми тікаємо,— Піврукий обмотав обличчя довгим чорним шарфом і стрибнув у сідло.

Розвідники обмінялися поглядами, але ніхто й не думав сперечатися. Один по одному вони посідали верхи й розвернули коней у напрямку дому.

— Привиде, ходімо,— гукнув Джон, і деривовк рушив за ним — бліда тінь у темряві ночі.

Їхали всю ніч, намацуючи дорогу вздовж покрученої стежки та через ділянки горбистої землі. Вітер дужчав. Іноді ставало так темно, що доводилося злазити з коней і