Читати книгу - "Одіссея найкращого сищика республіки"

але це мене зовсім не хвилювало. Тут, не тут, байдуже. Я вирячився на Крімгільду.

— Для чого тобі Альчеста? І скажи нарешті, хто ти. Я втретє питаю.

— Я...я...я... — Я не знав що сказати, у голові всі думки наче припорошено, не міг схопитися за жодну.

— Ти що, хворий на голову? Проліз у підвал фон Шпіла і бекаєш тут?

— Я приватний детектив. Батько Альчести попросив мене знайти її. — Нарешті зібрався з думками.

— Батько Альчести? — Крімгільда чомусь здивувалася. — І як його звати?

— Дон Луїджі.

— Він хіба в Росії?

— Ні, він на Сардинії.

— Хочеш сказати, що ти був на Сардинії?

— Так, занесло випадково. — Я зачаровано дивився на Крімгільду.

— А як ви розмовляли? Знаєш італійську? — Крімгільда щось сказала мені, здається, італійською, принаймні схожою на ту мову, яку я чув і на Сицилії, і на Сардинії.

— О, а звідки ви знаєте італійську? А, Альчеста навчила!

— То як же ти говорив із моїм батьком, коли не знаєш мови? — підозріло запитала дівчина.

— Там живе один руський, Чуванов, він перекладав, — пояснив я, далі дивився на Альчесту, в голові щось заскреготало. Я чогось не помітив, щось пропустив. Подивився на Крімгільду. — Ваш батько?

Мабуть, я виглядав, як баран, що дивиться на нові ворота, бо дівчина усміхнулася.

— Так, мій батько. Дон Луїджі — мій батько.

— Зачекайте, але ви ж Крімгільда!

— Я — Альчеста. А Крімгільдою мене називає цей прибацаний барон. Він із німців, захоплюється їхньою міфологією, а там ця Крімгільда — красуня, яка погубила багатьох воїнів.

— Охоче вірю, ви й мені голову закрутили.

— Та бачу, стоїш, наче стовп. Іди, сховайся до шафи, бо скоро повернеться барон.

— Нехай повертається. У мене є для нього сюрприз. — Я кивнув на браунінг.

— Цим сюрпризом ти його не здивуєш. Залізь у шафу й сиди там тихо, — сказала Крімгільда, точніше, Альчеста, рішуче.

— Зачекайте. Але ж я бачив ваш портрет роботи Чуванова! І я не впізнав вас!

— Ну, портрети Василю Опанасовичу завжди вдавалися не дуже добре. Картини моря — ось його покликання. А в портретах він не міг досягти схожості. Але то не важливо, лізь у шафу. І не дивуйся. Просто сиди мовчки! Мерщій!

— Я... — мені треба було лізти в шафу, наче коханцю-невдасі.

— Будь ласка, в нас немає часу, — наполягла вона, і я поліз.

Із шафи чув, як Альчеста гримить ланцюгом. Щось робила. Альчеста! Господи, я знайшов її! Я мусив би аж підстрибувати від радості, але замість цього вкрай засумував. Виберемося звідси, я відвезу її в Мурманськ, попливемо разом пароплавом, але в Англії я висаджуся і буду потім довго згадувати про неї. Бо прекрасна Альчеста розбила мені серце.

Якщо я колись писатиму про ці події, неодмінно цей епізод викину, бо хто повірить, що Іван Карпович, найкращий сищик імперії, зірка пригодницької літератури, міг ось так закохатися з першого погляду, наче гімназист? Одні скажуть, що це Іван Карпович навигадував, щоб залучити до своїх історій побільше жінок, які люблять читати про кохання. Другі зауважать, що Іван Карпович небайдужий до італійок — спочатку Ізабелла, потім Альчеста, невже не можна було вигадати якусь іншу національність? Якщо вже хотілося щось незвичайне, можна ж було вигадати якусь палку гішпанку чи горду грузинську княжну. Та навіть пані Агнешка, чарівна полячка, — і та була б доречніша. Але ні, Іван Карпович знову вигадав італійку. Зовсім немає польоту уяви у Підіпригори, — зітхнуть деякі. У своє виправдання я можу тільки сказати, що писав я і пишу правду, тільки правду. Чесно мушу зізнатися: так, знову закохався і знову в італійку, хоч між собою Ізабелла та Альчеста були зовсім не схожі. Ну, тобто, дуже гарні, але кожна по-своєму.

Альчеста. Я думав про неї і відчував, як серце моє тремтить. Не знав, що робити, намагався відігнати ці думки, наче мару, але не міг. Потім подумав про Моніку. З жахом відчув, що донька тепер заважала. Якби не вона, я б поїхав із Альчестою, я б...

— Крімі!

До кімнати повернувся барон. Я навіть не почув, як клацнув замок. Я не запам’ятав саму кімнату. Раніше мені вистачало миті, щоб побачити приміщення у всіх подробицях, а зараз я нічого не запам’ятав. — Моя Крімі! — захрипів фон Шпіл, і єдине, чого я хотів, — убити його. Хтивий негідник! Він викрав мою Альчесту, він...

Я стиснув кулаки. Приклав холодну сталь пістолетного дула до лоба. Не можна було втрачати голову і пускатися берега. Не можна, не можна, не можна! Я переконував себе вперто і довго, але робив це, радше, щоб не чути, що сталося у кімнаті. Стримався й не стріляв у негідника, в жалюгідну потвору зі схибленою уявою. Ледь дочекався, коли він нарешті піде. Обережно визирнув. Почув шелестіння води неподалік. Озирнувся, щоб роздивитися. Кімната з високою стелею. Стіни складені з великих кам’яних брил, як і сам будинок. Як їх, цікаво, піднімали, це ж сотні пудів! Кімната велика. Посередині велике ліжко, під стінами кілька шаф, стіл і крісло. Вікон