Читати книгу - "Ерагон. Спадок"

й майже нечутно, пошепки назвала своє ім’я. Воно лунало у свідомості Вершника, а разом з ним приходило розуміння. Попри те, що частину імені він уже знав, багато чого дивувало його — то було найпотаємніше.

Арія відступила назад. І хоч її обличчя було вдавано спокійне, вона пристрасно чекала, що скаже Вершник.

Ім’я ельфійки породило в душі Ерагона цілу хвилю запитань, та він чудово знав, що зараз не час їх ставити. Зараз він хотів запевнити Арію, що його думка про неї аж ніяк не змінилась на гірше. Ні-ні, у жодному разі! Коли щось і змінилось, то це була його збентеженість — вона стала ще більша, бо, здається, тільки тепер він зрозумів до кінця відданість Арії своєму обов’язку. Вершник спокійно зустрів уважний погляд Арії.

— Твоє ім’я… — сказав він прадавньою мовою, — твоє ім’я дуже гарне. Ти маєш право пишатися, що є такою, якою є. Дякую тобі, що поділилася ним зі мною. Я страшенно радий, що можу називати тебе своїм другом. Обіцяю, що завжди буду тримати твоє ім’я в таємниці… А хочеш почути моє ім’я?

Вона ствердно кивнула:

— Хочу… І обіцяю пам’ятати й берегти його, поки воно належить тобі.

Якесь незвичне відчуття заполонило Вершника. Ерагон знав: те, що він зараз зробить, — незворотне. Це було страшно й водночас бентежно. Він ступив крок уперед, притис губи до вуха Арії й прошепотів своє ім’я так м’яко, як тільки міг. Усе його єство тремтіло.

Вершник відступив назад. Як сприйме ельфійка його ім’я? Як гідне чи як безчесне? Він не мав сумніву, що Арія щось скаже.

Ельфійка глибоко зітхнула. Якусь мить вона мовчки дивилася на небо. Потім Арія знов повернулась до нього. Вираз її обличчя був м’якший, ніж раніше.

— У тебе також гарне ім’я, Ерагоне, — сказала вона низьким голосом. — Та я не думаю, що це те ім’я, яке в тебе було, коли ти залишав Паланкарську долину.

— Так, це не воно.

— І це не те ім’я, яке ти мав, коли жив у Елесмері. Ти значно подорослішав з того часу, як ми зустрілися вперше.

— Інакше й бути не могло.

Вона кивнула:

— Хоч ти все ще зовсім юний, ти вже більше не дитина.

— Так. Тепер я не дитина.

Більше ніж будь-коли Ерагона вабило до ельфійки. Обмін іменами створив між ними новий зв’язок, але що то був за зв’язок, Вершник до кінця не розумів, і це породжувало в ньому відчуття вразливості. Тепер Арія бачила його з усім добрим і злим, що в ньому було. І вона не відсахнулася від нього — вона сприйняла його таким, яким він був насправді. Більше того, тепер вона бачила всю глибину його почуттів до неї, і це теж не відштовхнуло її.

Ерагон довго думав, питати чи не питати її про це, і ніяк не міг наважитись. Нарешті, після тривалої мовчанки, він таки набрався духу й спитав:

— Аріє, що з нами буде?

Вона здригнулась. Вершник добре бачив, що ці слова стривожили її.

— Я не знаю… — відповіла ельфійка, ретельно добираючи слова. — Я повинна була б сказати «нічого», але… Зрештою, ти ще такий молодий, а почуття — це плинна річ. Років за десять, а то й за п’ять ти можеш і не відчути того, що відчуваєш зараз.

— Ні. Мої почуття не зміняться, — впевнено відповів Ерагон.

Вона глянула йому в очі довгим уважним поглядом.

— Якщо не зміняться, — тепер її голос звучав тепло, — тоді… можливо, з часом… — ельфійка торкнулась рукою його обличчя. — А тепер ти не можеш чекати від мене чогось більшого. Я не хочу зробити помилку в наших стосунках, Ерагоне. Ти надто багато важиш і для мене, і для всієї Алагезії.

Він спробував посміхнутись, але вийшла радше гримаса.

— Але… у нас немає аж так багато часу, — тільки й сказав він.

Арія спохмурніла:

— Що ти маєш на думці?

Він потупив очі, намагаючись придумати, як розповісти Арії про свої плани. Так нічого й не вигадавши, Вершник сказав просто, немов говорив із самим собою. Спершу він пояснив, з якими труднощами вони із Сапфірою зіткнулися, розшукуючи безпечне місце для яєць та Елдунарі, потім розповів про намір Насуади створити групу магів, щоб установити контроль над кожним чарівником-людиною. А насамкінець Ерагон сказав:

— І з огляду на все це, ми із Сапфірою вирішили, що повинні залишити Алагезію й вирощувати драконів деінде, далеко від людей. Так буде краще і для нас, і для драконів, і для Вершників, і для всіх рас Алагезії.

— А Елдунарі?.. — Арія була вкрай збентежена.

— Елдунарі також не можуть тут залишитися. Вони ніколи не будуть у безпеці, навіть в Елесмері. Доки вони залишатимуться в цій країні, завжди знайдеться той, хто спробує викрасти їх чи використати для здійснення власних задумів. Ні, нам потрібне інше місце, таке, як Вройнгард. Місце, де ніхто не зможе знайти драконів, щоб зашкодити їм, і де молодняк та дикі дракони, у свою чергу, не зможуть зашкодити комусь іншому, — Ерагон знову спробував посміхнутися, і в нього знову нічого не вийшло: — Саме тому я й казав, що в нас немає часу. Ми із Сапфірою збираємось відлетіти, як тільки випаде нагода. І якщо ти залишишся… я не знаю, чи ми побачимо колись одне одного знов.

Арія глянула на фаіртх, який вона все ще тримала в руках. Здається, її тривога стала ще більша.

— Ти відмовишся від корони, щоб піти з нами? — спитав Ерагон, хоч і знав відповідь наперед.

Вона підвела очі:

— А ти відмовишся від Елдунарі та яєць драконів?

Він похитав головою:

— Ні.

Якийсь час вони мовчали, прислухаючись до поривів вітру.

— Де ж ти знайдеш кандидатів у Вершники? — спитала нарешті ельфійка.

— Ми залишимо тут кілька яєць — гадаю, у тебе, — і тільки-но вилупляться дракони, вони разом зі своїми Вершниками прибудуть до нас, а ми відправимо вам іще трохи яєць.

Та Арія, здається, не слухала його.

— Ні-ні,— сказала вона, — повинно бути інше рішення. Не може того бути, щоб ви із Сапфірою й усіма Елдунарі залишили нас!

— Якби інше рішення було, ми б його знайшли. Але його немає.

— А як Елдунарі? Як Глаедр і Умарот?.. Ти говорив з ними про це? Вони згодні?

— Ні. Ми ще не казали їм… Але вони погодяться. Я знаю це напевно.

— Ти переконаний у цьому, Ерагоне? Чи справді один-єдиний вихід: покинути все й усіх, кого ти досі знав?

— Це — доля. Наш від’їзд був вирішений наперед. Анжела говорила мені про це ще тоді, коли