Читати книгу - "Фантомна довіра, Лана Вернік"

Малина… Чув про забаганки вагітних — потрібно виконувати.

Вперта медсестра у приймальному. Долоні Лори, що обхопили його руку, змушують стримати гнів. Коли побачив на екрані дитину — здалося, що все це відбувається не з ним… якісь нереальні події… і він дуже хоче народження цієї дитини, хоче щоб вона побачила світ. Нехай недосконалий і жорстокий — він зробить все залежне від нього, щоб захистити і її, і її маму… Наяду.

Зоя своїми словами шокувала Степана. Назвала дитину неповноцінною. Запропонувала перервати вагітність… ні, все буде добре. Лорі просто потрібні ліки — і все буде добре.

Тиждень з Наядою нагадав про те, яким має бути… яким МОГЛО бути його життя з нею. Як неймовірно почуватися потрібним і бажаним не через щось, що ти маєш, а просто тому, що ти — це ти. Лора, як завжди щира і відверта, справжня, без лукавства і обману — повернула йому забуте відчуття щастя нормальних стосунків… Хоч Степан поруч з нею і почувався зрадником — в Москві у нього була Марго, але він намагався не думати про це. Обіцяв приїхати в квітні. Лора обіцяла чекати, і не сумнівався, що вона дотримає свого слова. Знайшла прикраси... Допоміг одягнути. Таки не сердиться, просто не побачила.

Заїхав до Романа, віддав машину і попросив друга про ПОСЛУГУ.

По поверненню до Москви детективи порадували. Вони надали йому цілу купу фото, з ким зустрічалася Фурія за останній час, з даними усіх контактних осіб. Степан переглянув фото і його зацікавила одна персона. Чоловік працював у МЗС і видався йому дуже знайомим, хоча його ім’я ні про що і не говорило, але натякало, що він  — Ворон. Прізвище чоловіка було — Грачов. Мав бути ще один звіт, але чоловік запізнювався. Коли приїхав — дав Степану знайому камеру-брелок. Усміхнувся і порадив переглянути вдома. Окей.   

 

Наступною була зустріч з Фурією в “Метелиці”. Жінка нервувала і одразу ж поцікавилась що він робив у Каневі?

— Бухав. Не можна?

— З ким?

— Не з вами, — Степан розкрив меню, — а ви чим тут займалися без мене? Складали план помсти?

— Ти повернувся якийсь заведений. Скажеш причину чи мені з’ясувати це по своїх каналах?

— Ви знаєте причину: я хочу ясності у цій справі. Хочу знати яким є ваш обіцяний план помсти, а натомість я придумую різні схеми, як доправити кокаїн до Москви і збагатити тих, з ким ви хотіли не так давно поквитатися.

— Ти поспішаєш.

— Та невже? І скільки по вашому це все ще має тривати?

— Стефане… Ти занадто збуджений. Що трапилось у Києві?

— Трапилось те, що я хочу жити там, а не тут. Я хочу повернутися до України і щоб ніхто мені не вказував, що я маю робити.

— Дивне бажання для військового…

— Так, я військовий, — нахилившись до неї, прошипів Степан, — і я б дуже хотів повернутись до СВОЄЇ роботи, а не стирчати тут, очікуючи коли ви, нарешті, придумаєте свій план помсти і возити для вас кокс тоннами. Давайте я просто піду, перестріляю кого потрібно і поїду додому. Як вам така імпровізація? Швидко і надійно.

— Ти мені не подобаєшся таким, — Кіра Дмитрівна насупилася.

— Я не маю вам подобатись. Як і ви мені.

— Гм… давай до справ. Ти хотів літаки на Аргентину і Бразилію. Все домовлено. На коли плануєш Перу?

— Після дня народження моєї бабусі.

— А може ДО?

— Може, я подумаю.

 

Повернувшись на службову квартиру, приєднав камеру до ноута. Лиш хотів переглянути, як у двері подзвонили. Відчинив і насупився — прийшла Марго. Що йому з нею робити? Розрив з нею насторожить Фурію і вона почне копати, що трапилось під час цього його візиту до України. 

— Котику, ти не радий мене бачити? — вона пригорнулася до нього і усміхнулася, зазираючи йому в очі.

— Я просив тебе не називати мене так.

— Добре… ти пустиш мене чи ми так і будемо стояти у дверях?

— Заходь, — Степан відійшов вбік, пускаючи її. Марго поклала пальто на спинку дивана вітальні і пішла на кухню, до чайника. Він пішов слідом за нею. Марго набрала води і увімкнула чайник.

— Знаєш, я оце на роботі проглянула графік, можу поїхати з тобою в кінці березня на день народження до твоєї бабусі.

— Хіба тебе запрошено? — Степан сів за кухонний стіл, на якому стояв його ноут.

— Ти не хочеш мене їй показати?

— Тебе? А я маю тебе їй показувати?

— Ну… Ми вже так довго разом…

— Марго, ти нічого не переплутала? Ми з тобою разом лише спимо — все. Ми — НЕ ПАРА.   

Вона обернулася до нього. Степан дивився в монітор і клацав по клавіатурі. Маргарита довго вибирала слова.

— Ти після цієї поїздки якийсь дивний… ти когось там зустрів?

— Чому ти так вирішила? — знову не дивиться.

— Ти поводишся не так...

— Знаєш у чому твоя проблема? І не тільки твоя, майже всі жінки цим страждають, — казав він, дивлячись на екран і відкриваючи вміст технічного дива, що містив непереглянутий ним досі звіт. Маргарита мовчки дивилася на нього, очікуючи продовження. Пауза затянулася. Він насуплено дивився на щось на екрані, а потім підняв на неї очі і продовжив свою думку.

— Як тільки ви, жінки, починаєте спати з чоловіком — одразу ж починаєте сприймати ці стосунки, майже як шлюб, а його, як СВОГО чоловіка. Хоча насправді нічого немає, лише секс. Ви намагаєтеся піклуватися, годувати, показувати всі свої плюси… ми не проти. Це приємно. Але це не шлюб. Це — просто секс. Розумієш? Це мара. Марго, у нас НІЧОГО не може бути. Абсолютно НІ-ЧО-ГО.

— Але ж нам добре разом…

— І що?

— Ми ж можемо…

— У мене така робота, що особистого життя я не маю. ЗОВСІМ. У мене на роботі зараз є певні проблеми. Тому давай ти не будеш ускладнювати мені життя і придумувати те, чого немає та планувати спільні поїздки до моєї нечисленної рідні. Бабуся в мене літня жінка, її не слід нервувати. Вона одразу ж захоче мого одруження, онуків і так далі, повний комплект… Я цього не хочу.