Читати книгу - "Фантастика Всесвіту. Випуск 4"

Коли вночі велет ожив, то побачив Арґалію і сказав:

— Ага! От і недомірок! Чудово!

Однак Арґалія відповів:

— Якщо ти з’їси мене, то ніколи не дізнаєшся про мою таємницю.

Ну, велета це зацікавило, разом з тим він був недоумкуватий, як це часто трапляється з велетами, тому він і промовив:

— Розкажи мені про свою таємницю, недомірку, а я обіцяю тебе не їсти, поки ти розказуватимеш.

Арґалія вклонився і почав:

— Таємниця — он у тому комині, — промовив він. — Хто дістанеться його верха першим, той буде найбагатшим у світі хлопцем.

— Чи велетом, — сказав Напівмертвий Велет.

— Чи велетом, — погодився Арґалія, хоч у його словах звучав сумнів.

— Але ж ти такий здоровенний, що не зможеш туди залізти.

— А це величезний скарб? — запитав велет.

— Найбільший у світі, — відповів Арґалія. — Річ у тому, що скарб назбирав дуже хитрий принц і заховав його у комині непримітного придорожнього заїзду, позаяк нікому і на гадку не спаде, що великому монархові схотілося тут щось ховати.

— Усі принци — великі дурні, — промовив Напівмертвий Велет.

— Але ж не велети, — додав замислено Арґалія.

— Авжеж, — промовив велет, намагаючись залізти у комин.

— Завеликий, — зітхнув Арґалія. — Я так і думав. Ну, тут уже нічим не зарадиш.

Але велет не здавався:

— Ні, ще не все, — крикнув велет і відірвав собі руку. — Тепер вужчий, правда? — запитав велет, але все ще не міг пролізти у комин.

— Може б ти відкусив собі й другу руку, — запропонував Арґалія, і величезні щелепи велета за мить відгризли собі й другу руку, ніби шматок баранини. Але і це не допомогло тупоголовому залізти у комин.

— Я знаю, як бути, — сказав Арґалія, — давай, ти підкинеш туди свою голову, аби лишень подивитися, що там є.

— Але ж у мене тепер немає рук, дорогенька закусочко, — промовив велет сумно. — Ти добре придумав, але сам собі я не можу відкрутити голову.

— А давай я це зроблю, — запропонував Арґалія, схопив кухонний сікач, вистрибнув на стіл і чахнув по шиї чудовиська — раз-два! — і голова відтята.

Коли повернувся власник заїзду, його дружина, сім’я та постояльці (а всі вони ночували у канаві неподалік) і дізналися, що Арґалія обезголовив Напівмертвого Велета і тепер той велет був мертвий і вдень, і вночі, вони попросили його допомогти їм обезголовити ненажерливого Герцога з сусіднього герцогства У.

— То вже самі собі давайте раду, — промовив Арґалія. — То не моя справа. Я хотів лишень переночувати. А тепер я йду до адмірала Андреа Дорії, хочу вирушити з ним у плавання і здобути багатство. — І з цими словами він їх залишив, а сам пішов шукати своєї долі…

Історія була цілком вигаданою, але вигадки вигаданих історій часом можуть стати у пригоді в реальному світі, і саме такі оповіді, імпровізовані версії безконечного потоку розповідей його друга Аґо Веспуччі, цього разу врятували шию малого Ніно Арґалії, коли його знайшли у схованці під койкою у носовому кубрику флагмана флоту Андреа Дорії. Його інформація про плани Дорії була трохи застарілою, оскільки Золота Банда вигнала французів дещо раніше, і коли він почув, що condottiere відпливає на війну з турками, то збагнув, що настав час невідкладних дій. Голодного бідолашного «зайця» тягли за вухо до самого Дорії на п’ятий день після виходу в море вісьмох трирем[89], повних войовничих найманців, озброєних до зубів аркебузами, абордажними шаблями, пістолями, ґарротами[90], кинджалами, канчуками та найдобірнішою лайкою. Арґалія скидався на брудну ганчір’яну ляльку; був одягнений у ганчір’я і на грудях стискав клунок з ганчір’ям. Треба сказати, що Андреа Дорія не був таким собі добрим дядечком. Він ніколи не вагався, не задумався б він і над якнайжорстокішим покаранням. Любив владу і славу. Його кровожерливе військо шукачів щастя вже давно б повстало проти нього, якби він не був великим командиром, великим стратегом і до того ж абсолютно безстрашним. Одне слово, він був чудовиськом, а якщо йому не вгодити, то ставав таким же небезпечним велетом, напівмертвим чи живим.

— Ти маєш дві хвилини, — промовив він, — аби переконати мене не викинути тебе за облавок.

Арґалія глянув йому просто у вічі.

— Ви вчините дуже нерозумно, — збрехав він, — бо я — людина з дивовижним і надзвичайно багатим досвідом. Я шукав щастя по всіх усюдах і одного разу навіть скарав на горло велета — раз-два! Я заколов кинджалом Бездушного Чаклуна, опанувавши перед тим секрети його чарів, а окрім усього іншого, я знаю мову змій; колись я знався з королем риб і жив у будинку жінки, що мала сімдесят синів і тільки один казанок. Я можу перетворюватися на лева, орла, собаку чи мурашку, а вам знадобиться сила лева, зір орла, вірність собаки, а також я можу сховатися від вас, перетворившись на мураху, і ви ніколи не знатимете свого убивцю, який заповзе вам у вухо й отруїть вас. Одне слово, мене треба стерегтися. Я — малий, але вартий вашої компанії, бо живу за тим самим принципом, що й ви.

— І що ж то за принцип, можна дізнатися? — домагався Андреа Дорія з деякою насмішкою. Він мав випнуте підборіддя, злосливий рот і блискучі очі, від яких ніщо не могло сховатися.

— Мета виправдовує засоби, — відповів Арґалія, пригадуючи слова, які любив казати іль Макія з приводу етики застосування кореня мандрагори з метою спокушання недосяжних жінок.

— Мета виправдовує засоби, — здивовано повторив Дорія. — До біса непогано сказано.

— Я сам це придумав, — промовив Арґалія. — Я так само, як і ви, в дитинстві залишився без гроша, і мені, так само, як і вам, нічого не залишилося робити, як зайнятися вашою справою; сироти знають, що вони виживають тільки тоді, шли будуть готові робити все, що від них вимагається. Без жодних обмежень. — І що ж то казав іль Макія після того, як повісили архієпископа? «Виживають найпридатніші».

— Виживання найпридатніших, — розмірковував Андреа Дорія. — Це одна із надзвичайно потужних думок. Ти також це придумав?

Арґалія схилив голову, ніби трохи засоромився.

— Ви були сиротою, — правив він далі, — і добре знаєте, що незважаючи на дитинячий вигляд, я — не безпомічне дитя. «Дитина» — це безпечне і розніжене, захищене від правди світу створіння, якому дозволено марнувати роки на прості ігри й вірити, ніби розуму можна навчитися у школі. «Дитинство» — це розкіш, яку я не можу собі дозволити. Правда про «дитинство» ховається у найбільш неправдоподібних історіях у світі. Діти наражаються на чудовиськ і демонів, а виживають тільки тоді, коли вони безстрашні. Діти мало не вмирають